Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

втримався, щоби не шугонути набридливе чудовисько. Хоча, скаржитися гріх: після того, як монстр завів собі другого кишенькового мага, мене він майже не турбував, видно, розважатися за рахунок Сатала було набагато безпечніше.

«Ну, чого тобі, помилко природи?»

Виявилося, монстр непокоїться. За мене, між іншим, непокоїться. Але після третього разу жарт уже не смішний. Далеко попереду на нашому шляху було щось, закрите магічними щитами так щільно, що навіть Шерех не міг через них подивитися. Питається, при чому тут я? При тому, що дивне явище гніздилося акурат на одному невеликому роз’їзді, і ми рухалися, як то кажуть, просто йому в лоб.

Порадив Шерехові сховатися на якийсь час — невиспаний чорний маг гірше всякого прокляття. Переплутати мене з білим не можна було навіть на п’яну голову, довелося просити міс Фіберті замовити сніданок від свого імені і багато-багато чави. Вночі я, вважай, і не лягав. Образ білого тріщав по швах, але з цим ми розберемося пізніше.

Отже, що у нас є?

Ті, хто ховається під щитами, небезпечні для мене, лише якщо їх цікавить даний конкретний експрес. Але навіщо комусь тратити стільки сил і засобів (чорна магія — штука недешева) заради розмальованого самовара на колесах? Дурне питання. Звичайно, через чаклуна-вбивцю. Колись ходило повір’я, що чорний, скуштувавши крові, втрачає розум як звір-людожер. Можливо, хтось досі поділяє цей забобон. Жандарми налажали і втекли. Що ще можуть зробити для того, щоби упіймати злочинця? Влаштувати облаву, але не находу, інакше їм доведеться бігати поїздом, що мчить на всіх парах, кидаючись прокляттями, арбалетними болтами і ще дідько знає чим в оточенні цивільних. Ні, мудріше набрати побільше сил, зупинити експрес, разом виштовхати пасажирів і кожного доглянути. Питання, при чому тут засідка на роз’їзді?

Вичислити в натовпі всіх ініційованих чорних буде неважко, і я точно попаду в число заарештованих. Ні, кримінальну справу не заведуть — відбиток аури на місці злочину не мій, але регіт буде страшний. «Ги-ги-ги! Дивіться, чорний на білого переписався!» Якщо в засідці сидять армійські маги (істоту балакучі і безпардонні), новина за добу облетить всю Інгерніку, і мені залишиться лише вдавитися від сорому. І це не оглядаючись на тих, заради кого я влаштував весь цей маскарад…

Предки, ну чим я перед вами завинив?!

Є лише один спосіб впоратися з ситуацією — вичепити мерзотника раніше, ніж влада почне свою операцію. Живим і здоровим вичепити — щоб він міг під протоколом підписатися. Часу катма.

Першим ділом — Шерех. І хай не каже, що не може вказати того, хто вбив алхіміка! Виявилося, може, але з точністю плюс-мінус пів-вагона, заважають захисні знаки під обшивкою. Доведеться йти самому. У мене, на відміну від жандармів, була зачіпка — жуками-зомбі я вже займався і знав, яку відбиток накладає на заклинателя даний конкретний вид ворожіння. Зазвичай, спецефекти минали годин за вісім, але, якщо пощастить, щось в очі та і кинеться.

Я потратив п’ятнадцять хвилин дорогоцінного часу, щоби більш-менша впоратися зі своїми нервами і знов увійти в образ.

— Кларо, будь ласкава, знайди якогось поліцейського і скажи: вбився їде в одному з двох перших вагонів. Найліпше, якщо поліцейським буде інспектор Ґрафт.

— А він там їде? — уточнила міс Фіберті.

— Їде. Я йду туди — потрібно підстрахувати наших охоронців закону. Можливо, мені доведеться розкритися.

Вона кивнула і помчала в бік вагону-ресторану. Я взяв з наших запасів два великих золотистих яблука і вирушив рятувати свою бідну репутацію.

Перші два вагони традиційно плацкарти. Там відчутно пахне димом, вітер час від часу кидає у вікна відпрацьовану пару, а гудки паровоза серед ночі здатні розбудити небіжчика. Зате квитки набагато дешевші, тому пустих місць не буває. Я вдихав запах поту, дешевого одеколону і смаженої курки, гадаючи, коли став звертати увагу на такі дрібниці. Білий, який бреде проходом і розглядає людей, не викликав ніяких запитань. Особливим везінням було те, що містер Даккер зі своєю донечкою їхали в першому вагоні, а не в другому — не довелося пояснювати, навіщо мені потрібно йти далі.

Встановити особу некроманта виявилося нескладно. Всі ознаки контакту з комашиною сутністю: руки чаклуна смикалися в рефлекторних шкребучих жестах, очі дивилися перед собою, зате рухи голови набули незвичайної амплітуди. Виходить, мої вісім годин були вельми непоганим показником! Зійти з потяга, не привертаючи уваги, він не міг, але в нього був спільник — невиразний юнак з невиразною фізіономією. Імовірно, вони прикидалися чимось на кшталт вбогого родича під опікою. Не зупиняючись поряд з підозрюваним, я пройшов до місця, де сиділи Даккери.

— Добрий день! — Вручити яблука Ненсі, хай жує і мовчить. — Провідники казали, що пасажирам дадуть безкоштовний сніданок, але, видно, керівництво передумало.

Я сів так, щоби краєм ока дивитися в прохід. Донечка Ненсі впилася зубами в золотистий плід і пробурмотіла щось незрозуміле.

— Спасибі, — подякував Даккер. — Я не розраховував, що ми затримаємося в дорозі на дванадцять годин.

Мені залишалося лише печально покивати.

— Ви знаєте, що сталося? — стрепенувся сусід з верхньої полиці.

— Мені нічого не розповідають. — Це нормальна ситуація для білого.

Між тим, некромант подав супутникові якийсь знак, встав і пішов у кінець вагону. Може, йому посцяти захотілося? Ні, не схоже.

— Вибачте, — я подивився на Даккера великими чесними очима, — тітонька просила мене одразу ж повертатися.

Питань не виникло.

Ох, як погано! Виганяти некроманта на переслідувачів у мої плани не водило: біганина вагонами у виконанні армійського мага запросто могла закінчитися катастрофою. Потрібно діяти різко — підкрастися, вирубити мерзотника, а вже потім придумувати пояснення.

Я заглянув у сусідній вагон через скляні двері тамбура. Чаклун швидко повертався. Він уже викликав Джерело і рухався з похмурою націленістю. Щось підказувало мені, що пропускати його до паровоза буде поганою ідеєю. Я терпляче чекав, дружно посміхаючись, і навіть помахав йому рукою. Ну, приперло мене з людиною поспілкуватися.! Некромант копняком відчинив міжвагонні двері і, не дивлячись, шваркнув набридливого білого чимось примітивно-оглушливим. Все одно, що пальця показав. Я з розвороту дав йому в бубен. Зловмисний чаклун корком вилетів назад в тамбур, добряче приклався об щось головою і залишився лежати там, тупо кліпаючи очима. Маю підозру, що справа була не так в силі удару, як в несподіваності (враховуючи, хто саме, пробив йому в щелепу). Спокуса продовжити копати ногами джерело моїх неприємностей була непереможною, але я не міг дозволити собі брати участь в бійці, цій хвилюючій, захоплюючій, але чисто чорній розвазі — до мене і так накопичилося надто багато запитань. Тут прибіг армійський маг, згріб злодюгу за комір, і питань, хто саме побив затриманого, більше не залишилося. Я акуратно переступив через кучу-малу з чаклунів і велично поплив далі, подібний на велику білу