Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Піддавала? — Я замахав обома руками так, ніби працюю з ковальськими міхами, піддаючи повітря.

Арі на мить замислилася, підняла очі й захитала головою туди-сюди.

— Не зовсім. Тут же тихо. — Вона витягнула маленьку ручку й узялася за край мого плаща, витягуючи його вбік. Тут його підхопив неквапливий вітер і надув, як вітрило.

Арі глянула на мене, усміхаючись так, ніби їй щойно вдався якийсь фокус.

Підвівала. Ну звісно. Я теж усміхнувся, а тоді засміявся.

Далі, коли цю невеличку таємницю було розгадано, ми з Арі почали ретельно досліджувати Підвівала. За кілька годин я почав відчувати це місце, розуміти, куди мені слід йти. Залишалося тільки знайти тунель, який туди вів.

Це бісило. Тунелі вигиналися й вели далекими непотрібними кружними шляхами. У тих рідкісних випадках, коли я знаходив тунель, який не йшов манівцями, шлях було закрито. Кілька проходів звертали просто вгору чи просто донизу, тож я не міг рухатися ними далі. В одному проході шлях загороджували товсті залізні прути, глибоко ввігнані в камінь довкола. Інший невпинно вужчав, і врешті-решт у ньому від стіни до стіни лишилося не більше п’яді. Ще один закінчувався обвалом — безладною купою дерева й ґрунту.

За кілька днів пошуків ми таки знайшли стародавні запліснявілі двері. Коли я спробував їх відчинити, їхнє вологе дерево розпалося на шматки.

Арі наморщила носик і хитнула головою.

— Я собі коліна обдеру.

Посвітивши своєю симпатичною лампою на той бік знищених дверей, я побачив, що вона має на увазі. У кімнаті за ними стеля поступово нижчала і врешті-решт зупинялася всього за три фути від підлоги.

— Зачекаєш на мене? — спитав я її, знявши плащ і засукавши рукави сорочки. — Не знаю, чи зможу вибратися нагору без тебе.

Арі кивнула з тривогою на обличчі.

— Зайти легше, ніж вийти, сам знаєш. Там буває вузько. Можна застрягнути.

Я постарався про це не думати.

— Я просто піду подивлюся. За півгодини знову буду тут.

Вона схилила голову набік.

— А якщо не будеш?

Я всміхнувся.

— Доведеться тобі прийти й врятувати мене.

Вона кивнула, спохмурнівши, як серйозна дитина.

Я взяв симпатичну лампу до рота й освітив непроглядну чорноту перед собою. Тоді став накарачки й поліз уперед, совгаючи коліньми об грубий камінь підлоги.

За кілька поворотів стеля стала ще нижчою — настільки, що накарачках уже було й не пролізти. Зосередившись, я опустився на живіт і завзято посунув уперед, штовхаючи лампу перед собою. Вигинаючи тіло, я щоразу тягнув ряди швів по всій своїй спині.

Якщо ви ніколи не бували глибоко під землею, я сумніваюся, що ви можете зрозуміти, як воно. Темрява там непроглядна, майже відчутна на дотик. Вона переховується за межами світла, чекаючи на можливість политися стрімким раптовим потоком. Повітря нерухоме й сперте. Жодних звуків, окрім тих, які видаєте ви самі. Стає добре чутно власне дихання. Серце гупає. І все це постійно супроводжується гнітючим усвідомленням того, що над вами осідають тисячі тонн ґрунту й каменю.

Однак я не припиняв повзти вперед, долаючи дюйм за дюймом. Руки в мене забруднились, а в очі затікав піт. Лаз ставав дедалі вужчим, а я здуру не помітив, як одну мою руку притиснуло до мого боку. Я запанікував, і моє тіло облилося холодним потом. Я заборсався, намагаючись витягнути її перед собою…

За кілька страхітливих хвилин я спромігся звільнити цю руку. Відтак, полежавши якусь хвильку на місці й потремтівши в темряві, посунув уперед.

І знайшов те, чого шукав…

Вийшовши з Піднизу, я обережно пробрався крізь вікно та замкнені двері до жіночого крила Гнізд. Тихенько постукав у двері до Фели, не бажаючи ненароком когось розбудити. Чоловіки не допускалися до жіночого крила Гнізд без супроводу, особливо посеред ночі.

Я тричі постукав, а тоді почув, як у її кімнаті щось злегка заворушилося. За мить Фела відчинила двері. Її довге волосся було страшенно скуйовджене. Вона зі спантеличеним виразом обличчя вдивилась у коридор напівзаплющеними ще очима. Побачивши, що там стою я, вона кліпнула так, ніби нікого насправді не чекала.

Вона явно була гола й загорнулась у простирадло. Зізнаюся: мить, коли я побачив перед собою напівоголеною прекрасну пишногруду Фелу, була чи не найдивовижнішим еротичним моментом мого молодого життя.

— Квоуте, — промовила вона, зберігаючи надзвичайний спокій. Вона спробувала прикритися краще й досягла половинчастого успіху: підтягнула простирадло до шиї, при цьому непристойно сильно виставивши напоказ довгі, пропорційні ноги. — Котра зараз година? Як ти сюди потрапив?

— Ти казала, що, як мені раптом щось знадобиться, я можу звернутися до тебе по допомогу, — наполегливо заговорив я. — Ти справді так думала?

— Ну, так. Звісно, — підтвердила вона. — Господи, вигляд у тебе страхітливий. Що з тобою сталося?

Я поглянув на самого себе й лише тоді усвідомив власний стан. Я був забрьоханий: моє тіло спереду вимазалось у грязюці, поки я ковзав по підлозі. Штани в мене порвалися на одному коліні, а під ними з мене, здавалося, сочилася кров. Я настільки захопився, що навіть не помітив цього й не подумав перевдягтись у чисте, перш ніж зайти.

Фела відступила на півкроку й відчинила двері ширше, пропускаючи мене всередину. Відчиняючись, двері здійняли ледь помітний вітерець, який притиснув простирадло до її тіла, на мить окресливши в профіль її досконалу голизну.

— Тобі конче треба зайти?

— Я не можу лишатися тут, — бездумно відповів я, борючись із сильним бажанням відкрито витріщитися на неї. — Мені потрібно, щоб ти завтра ввечері зустрілася в Архівах з одним моїм другом. Після п’ятого дзвону, біля дверей із чотирма пластинами. Можеш це зробити?

— У мене заняття, — промовила вона. — Але якщо це важливо, я можу його пропустити.

— Дякую, — тихо сказав я й позадкував геть.

Про те, що я знайшов у тунелях під Університетом, дуже багато говорить те, що я лише на півдорозі до своєї кімнатки в Анкера усвідомив, що відхилив запрошення напівголої Фели зайти до неї в кімнату.

Наступного дня Фела пропустила лекцію з вищих геометрій і подалася до Архівів. Вона подолала кілька сходових маршів і лабіринт із коридорів та полиць у пошуках єдиної ділянки кам’яної стіни в усій будівлі, що не була заставлена книжками. Там стояли двері з чотирма пластинами, мовчазні й нерухомі, як гора: «Валарітас».

Фела нервово роззирнула довкола, переминаючись із ноги на ногу.

За якийсь час із темряви в червонясте світло її ручної лампи вийшла постать у каптурі.

Вона тривожно всміхнулася.

— Привіт, — тихо сказала вона. — Мене один друг попросив… — Вона замовкнула й трохи нахилила голову, намагаючись хоч мигцем