Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

з молодою і дуже гарною жінкою.

— Це невільниця, яку я купив у Константинополі, князівна, що стала моєю донькою, тому що на всьому світі в мене нема жодної близької душі.

— То ви живете самотньо?

— Самотньо.

— У вас нема сестри, сина, батька?

— Геть нікого.

— Як можете ви так жити, не маючи нічого, що прив’язує вас до життя?

— Це сталося не з моєї вини, мосьпані. Коли я жив на Мальті, я кохав одну дівчину і мав побратися з нею, та настала війна і звіяла мене від неї, мов той вихор. Я думав собі, що вона достатньо кохає мене, щоб чекати, щоб лишитися вірною навіть моїй могилі. Коли я повернувся, вона вже була заміжня. Це звичайна історія кожного чоловіка, якому більше, ніж двадцять років. Може, у мене було чутливіше серце, ніж у інших, і страждав я дужче, аніж страждав би інший на моєму місці, та й годі.

Графиня зупинилася, наче їй забракло повітря.

— Авжеж, — сказала вона, — і це кохання каменем лежить на вашому серці... По-справжньому кохаєш тільки раз у житті... І ви ніколи більш не бачили тієї жінки?

— Ніколи.

— Ніколи!

— Я більше не повертався туди, де вона жила.

— На Мальту?

— Так, на Мальту.

— То вона і зараз на Мальті?

— Мабуть.

— І ви простили їй ваші страждання?

— Їй — так.

— Та тільки їй; а тих, що розлучили вас із нею, ви й досі ненавидите?

— Нітрохи. За що мені їх ненавидіти?

Графиня зупинилася перед графом Монте-Крісто; у руці вона ще тримала рештки виноградного грона.

— Візьміть, — сказала вона.

— Я ніколи не їм мускату, шановна пані, — відказав граф Монте-Крісто, наче поміж ними й не було ніякої розмови на цю тему.

Графиня відчайдушним порухом кинула виноград у кущі.

— Не умовиш вас! — прошепотіла вона.

Граф Монте-Крісто лишився незворушний, наче той докір його не стосувався.

Тієї миті до них підбіг Альбер.

— Матінко, — сказав він, — таке лихо!

— Що? Що сталося? — запитала графиня, випроставшись на всенький зріст, наче повертаючись від сну до яви. — Кажеш, лихо? Справді, тепер має скоїтися не одне лихо!

— Приїхав пан де Вільфор.

— Та й що?

— Він приїхав по доньку і дружину.

— Чому?

— До Парижа прибула пані де Сен-Меран і привезла звістку про те, що маркіз де Сен-Меран помер дорогою з Марселя, на першій зупинці. Пані де Вільфор була така весела, що довго не могла збагнути і повірити в це; та панна Валентина від перших слів, попри всю обережність її батька, усе вгадала; той удар вразив її, наче грім, і вона зомліла.

— А ким маркіз де Сен-Меран доводиться панні Валентині де Вільфор? — запитав граф Монте-Крісто.

— Це її дід по матері. Він їхав сюди, щоб прискорити шлюб своєї внучки із Францом.

— Он як!

— Тепер Францові доведеться зачекати. Шкода, що маркіз де Сен-Меран не доводиться також дідом панні Данґляр!

— Альбере, Альбере! Що ти оце таке кажеш? — із ніжним докором сказала пані де Морсер. — Він так поважає вас, пане графе, скажіть йому, що такого не слід казати!

Вона відійшла на кілька кроків.

Граф Монте-Крісто глянув на неї з такою замисленою і захопленою ніжністю, що вона повернулася назад.

Вона взяла його за руку, стиснула заразом синову руку і поєднала їх.

— Ми друзі, правда ж? — запитала вона.

— Не смію претендувати на вашу дружбу, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — та принаймні я ваш покірний слуга.

Графиня пішла з невимовним тягарем на серці; не відійшла вона і на десять кроків, як граф побачив, що вона притулила до очей хусточку.

— Ви не поладнали з моєю матінкою? — здивовано запитав Альбер.

— Навпаки, — відказав граф Монте-Крісто, — адже вона щойно у вашій присутності сказала, що ми друзі.

І вони повернулися до вітальні, яку допіру покинула Валентина і подружжя Вільфорів.

Зрозуміло, що Моррель вийшов услід за ними.

XV. Маркіза де Сен-Меран

Справді, у Вільфоровому домі незадовго до того сталася сумна подія.

Після від’їзду обох паній на бал, куди, попри всі намагання й умовляння, пані де Вільфор так і не пощастило повести чоловіка, королівський прокурор, як велося, замкнувся у себе в кабінеті, оточений стосами справ; їхня кількість жахнула б когось іншого, та зазвичай їх насилу вистачало на те, щоб погамувати його спрагу діяльності.

Та цього разу справи були тільки приводом. Вільфор замкнувся не задля того, щоб попрацювати, а щоб подумати на волі; подавшись у той кабінет і попросивши не турбувати його, якщо нічого важливого не станеться, він умостився у фотелі і знову заходився тасувати в пам’яті все, що останній тиждень переповнило чашу його похмурого смутку і гірких споминів.

І ось, замість того, щоб узятися до справ, що височіли перед ним горою, він висунув шухляду в письмовому столі, натиснув секретну кнопку і дістав жмут своїх таємних нотаток; у тих рукописах у суворому порядку, тільки йому самому відомим шифром були записані всі наймення тих, що в його політичній діяльності, у грошових справах, у судових процесах чи в таємних любовних походеньках стали його ворогами.

Тепер, коли йому було страшно, кількість їх здавалася незліченною; а тим часом усі ті наймення, навіть наймогутніші й найгрізніші, не раз викликали на його обличчі усмішку, що скидалася на посмішку мандрівника, який, піднявшись на вершину гори, бачить у себе під ногами шпичасті скелі, бездоріжжя і краї прірв — усе, що здолав він, коли довго і тяжко брався на ту гору.

Він старанно відновив ті наймення у своїй пам’яті, уважно перечитав, вивчив, перевірив їх за своїми нотатками і врешті похитав головою.

— Ні, — прошепотів він, — жоден із-поміж них не чекав так довго і терпляче, щоб тепер знищити мене цією таємницею. Часом, як ото казав Гамлет, із-під землі здіймається дудоніння того, що було глибоко в ній поховане, і, мов фосфоричне світло, лине у повітрі; та ці вогні минущі і тільки збивають зі шляху. Либонь, корсиканець розповів цю історію якомусь священикові, а той теж оповів її. Пан Монте-Крісто почув її й щоб перевірити...

— Але нащо йому перевіряти? — провадив Вільфор, подумавши із хвилину. — Нащо потрібно було мосьпанові Монте-Крісто, панові Дзакконе, синові мальтійського судновласника, власникові срібних копалень у Тессалії, чоловікові, що вперше прибув до Франції, перевіряти такий темний, таємничий і непотрібний факт? Із усього того, що розповіли мені той панотець Бузоні й той лорд Вілмор, друг і ворог, для мене зрозуміле, очевидне і безсумнівне одне: за жодної пори, у жодному випадку, ні за яких обставин у мене не могло бути з ним нічого спільного.

Та Вільфор повторював собі все це і сам не вірив своїм словам. Найстрашніше для нього було не саме викриття, тому що він міг усе заперечувати, навіть відповісти; його мало турбувало оте «мене, текел, фарес», що кривавими літерами постало раптом на стіні; проте йому болісно кортіло дізнатися, кому належить рука, що накреслила ті