Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

і подобою він од сина не різнився, але мав не дві, а чотири голови, дві чоловічі і дві жіночі, і називався він Чотирипеня. Був то найкровожерніший і найнебезпечніший з усіх тутешніх звірів, як не рахувати посадженого в клітку дідуся, під окличкою Задавнений вексель.

Брат Жан завжди мав напохваті двадцять ліктів кишок, на випадок, як йому трапиться солянка з адвокатів, і він уже злував і в'язнув до Пантагрюеля, аби той про обід подумав і запросив до себе Загребу; покинувши чорним ходом точило, ми спіткали забитого в кайдани діда, чи то неука, чи то вченого, лихо його знає, коротко, якогось гермофродита, которого за окулярами зовсім не було видно, як черепахи за черепком, і жодної харчи дід цей не визнавав, окрім тієї, що по-місцевому звуть Перевіркою. Побачивши його, Пантагрюель спитав у Загреби, звідки родом цей протонотарій і як його звати. Загреба нам розтлумачив, що він споконвіку домує тут, на превеликий жаль панства, которе його в кайдани забило, а прозивається він Ревізор.

— Святими папиними яйцями свідчусь (сказав брат Жан), це мартопляс, мені невтямки, чому панове невігластво так боїться цього папушу. Поглянь на нього, друже Панурже, пильніше; по-моєму, він схожий на Запазура, присяйбогу, хоч би які вони були неуки, а це вже вони не згірш за інших розуміють. Ними бувши, я б його двохвісткою з вугриної шкіри прогнав туди, звідки він вирнув.

— Моїми східними скельцями клянусь (сказав Панурґ), брате Жане, друже мій, ти маєш рацію! З пики цього ледачого лжеревізора зразу видно, що він ще невченіший і зліший за всіх нинішніх безталанних неуків, ті, принаймні, вичавлюють собі з усього, що на трапку лежить, без загаю: не зчуєшся, як виноградник уже обібраний, без усякого процесування і знущання, уявляю, яким лихим духом дихають на них ці Коти Пухнаті!

Розділ XVII
Як ми острів Якневсебе поминули, а зарівно про те, як Панурґа мало не вбили

Не гаючись, ми взяли курс на острів Якневсебе і дорогою повідали наші пригоди Пантагрюелеві. Неабияк уражений нашою розповіддю, він зладив про них на дозвіллі кілька елегій.

Прибувши туди, ми трохи перепочили і поповнили запаси свіжої води і дров. Місцеві люди на взір здалися нам добрими ласунами і музиками до вина. Вони повідпасали черевця і лисніли від жиру. І ще ми зауважили (чого ми ніде більше не бачили), що вони пороли собі шкіру, випускаючи жир, ось як чепуруни у моєму краю розрізають верх плюндрів, щоб тафту випустити, і роблять це вони, як твердять, не з гонору чи чвані, а тим, що інакше шкіра розсядеться. Ось чому вони раптово зростом вищали, як гінко виганяються саджанці з надрізаною садівницькими ножицями шкірою.

Неподалік від приплаву стояв шиночок, як глянути, затишний і чепурненький, а біля нього юрмилися якневсебці усякої статі, віку і стану, і це навело нас на здогад, що тут якісь фестини чи бенкет готується. Але нам сказали, що це прожери запрошені обжирати господаря, ось чому тут така навала близьких і далеких родичів та свояків. Не втямивши цього волапюка, ми помислили, що обжирати перекладається як обвінчати, обзаконити, обкрутити, обвести круг аналоя, але почули, що шинкар, за життя добрий паливода, добрий зажира, добрий лемішник, добрий баляндрасник, добрий трапезник, наче той руаякський шинкар, їсть як не в себе вже десять років і так дожирувався, так згладнув, що тепер за місцевим звичаєм дожив до розгладнення, бо ні очерев'я, ані шкіра, стільки років пороті, не годні вже прикривати й утримувати його кишки, і, зрештою, вони випадають, як випадає у бочки днище.

— Люди добрі (сказав Панурґ). А чого ж вам не стягти йому черева грубими пасами або дерев'яними, а, як хочте, і залізними обручами? Тоді він навряд чи виставляв би там свої бельбахи і так би швидко не облопнувся.

Не встиг Панурґ договорити, аж це страшенно бабахнуло, наче могутній дуб навпіл розколовся, і нам сказали, що це і є розгладнення і що цей вибух був передсмертним пуком шинкаря.

З цієї нагоди я згадав превелебного шательєрського абата, — той ніколи не жирував з покоївками nisi in pontificalibus[482]: родичі і друзі сікалися до нього, щоб він зрікся на старість своєї бенефіції, але абат відповідав: перш ніж лягти, він ні за що не розбереться, і останнім пуком, який видасть його превелебність, буде абатський пук.

Розділ XVIII
Як наше судно наскочило на мілину і як нас порятували мандрівці, що їхали з Квінти[483]

Котвиці й чалки вибравши, розпустили ми вітрила під легкий зефір. От як ми близько двадцяти двох миль відмахали, нараз завихорився шалений буревій, проте якийсь час ми булінями і вітрилами фок-щогли ще якось його обходили і вичікували, а втім, аби лиш із лоцманом не сперечатися: лоцман запевняв нас, що через кволість зустрічних вітрів і втішну гру між ними, а зарівно тому, що небо ясне і море тихе, хоть і не випадає сподіватися чогось надто гарного, зате не слід боятися і чогось надто лихого; і підкріпив це дуже доречними словами філософа, який радив триматися і терпіти, тобто вичікувати. Проте борвій так довго не вщухав, аж лоцман, перед нашим наполегливим проханням поступаючись, спробував пробитися крізь вихори і йти тим самим курсом. Але ми уникали диму та й упали в вогонь: усе одно якби ми, утікши від Харибди, наскочили на Сціллу, бо, пройшовши дві милі, наскочили на мілину, таку саму, як у протоці Святого Маттея.

Сильний вітер свистів у снастях, наша команда упала на дусі; тільки брат Жан не сумував, навпаки, підбадьорював то того, то того, казав, що небо нас не підведе, і запевняв, що бачив над реями Кастор.

— Аби ж Бог погодив нам (сказав Панурґ) опинитися оце на землі