Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

ІІІ ст. до н. е. Коли настане час ромеям повертатися на північні береги Понту, це буде зроблено за допомогою флоту, і мешканці Херсонеса знову, як у добрі старі часи, відновлять надію на краще майбутнє, побачивши на рейді кораблі Імперії.

Еллінські держави

Михайло Відейко

Період між ІІІ ст. до н. е. — IV ст. у Північно-Західному Причорно­мор’ї та Тавриці заповнений низкою воєнних конфліктів, які, зрештою, мали катастрофічні наслідки і для полісів, і для Бос­проського царства. Останнє постійно намагалося розширити кордони за кошт сусідів, для початку підпорядкувавши еллінів, а потім і варварів. З іншого боку, регіоном «зацікавилися» більш потужні держави, такі, як Понтійське царство і Рим, які теж потребували ресурсів та союзників. Нарешті, з глибин Європи та Азії у благодатні багаті краї періодично сунули варвари — від кельтів до готів і гуннів, намагаючись урвати щось і для себе.

Цей історичний екскурс у загальних рисах мав на меті показати, наскільки актуальним було для відносно нечисленних еллінів підтримувати у належному стані свою оборонну потугу, щоб виживати за таких складних умов. І це їм більш-менш вдавалося упродовж понад восьми сотень років, поки ті великі та малі острівці, що залишилися на той час від еллінського світу на північному узбережжі Понту взяла під своє крило імперія ­ромеїв — Візантія.

У цій драматичній історії ми зупинимося на кількох періодах: від ІІІ ст. до н. е. до Мітрідатових війн І ст. н. е., власне Мітрідатових війнах, а також на періоді, що настав після них і тривав до навал варварів у ІІІ–V cт.

Військова справа у ІІІ–ІІ ст. до н. е.

Поліси у цей час переживали не кращі часи. Основою їх збройних сил, як і раніше, лишалося ополчення. Його склад майже не змінювався, однак власні загони почали формувати заможні громадяни. У озброєнні з’являються новинки, запозичені у «варварів»: насамперед, це стосується луків та довгих мечів. Зростає питома вага кінноти. Ольвіополітам, спираючись на побудовані укріплення, хоча і вдавалося стримувати наступ кочовиків, довелося приймати протекторат спочатку скіфських, а потім і сарматських володарів. Херсонес знайшов підтримку в Мітрідата Євпатора, володаря Понту, який для початку надіслав невеликий загін. Однак подальші події показали, що цього недостатньо для успішного протистояння скіфам.

Ополчення Херсонеса навіть за підтримки понтійського контингенту виявилося неспроможним утримати прикордонні укріплення, уступивши їх скіфам, які саме заснували своє царство у Тавриці. Спроби знайти союзників серед сарматів мали тимчасовий успіх: хоча завдяки рейду, очоленому царицею Амагою, скіфи були відкинуті, згодом інше сарматське плем’я — роксолани, виступили союзниками скіфів. Зрештою останнім вдалося зайняти землі херсонеситів у Північно-Західній частині півострова та відбудували поруйновані під час воєн укріплення. Сил міського ополчення було явно недостатньо для відвоювання втраченого, і тоді керівництво Херсонеса звернулося по допомогу до царя Понту Мітрідата Євпатора.

Військо, що виступило проти скіфів, включало надісланих Мітрідатом на військових кораблях 6000 найманців на чолі з полководцем Діофантом та контингенти херсонеситів. Цього було достатньо, аби розпочати визволення низки укріплень, а коли скіфи виступили військом, щоб припинити наступ союзників, відбулася битва. Декрет на честь Діофанта повідомляє: «Діофант зробив розумну диспозицію, сталася для царя Мітрідата Євпатора перемога славна і достопам’ятна на всі часи: бо з піхоти майже ніхто не врятувався, а з вершників вислизнули не всі». Сумна доля скіфської кінноти вірогідно пов’язана з невдалою спробою атакувати в лоб понтійсько-херсонеську фалангу, шикування якої розірвати так і не вдалося. Лише за таких обставин могло статися так, що «з вершників вислизнули не всі». Переможці дійшли до стін Неаполя Скіфського і захопили його. Військо Діофанта чудово проявило себе при захопленні укріплень, перемогло у битві, але не мало жодної можливості переслідувати кочовиків у степах. Тож наступними скіфи продовжували воювати в Тавриці проти еллінів, використовуючи конфлікт між боспорянами та понтійцями.

Який вигляд мали тогочасні піхотинці Боспору? Завдяки зображенням на надгробках та графіті на стінах ми маємо досить наочну відповідь на це питання. Боспорські гоп­літи тих часів зберігали традицію воювати з двома списами. А от форма щитів починаючи з ІІІ ст. до н. е. помітно змінилася. Набуває поширення овальний або восьмикутний щит, укріплений умбоном та смугою заліза по вертикалі. Це щит так званого типу тюреос. Його форма та окремі деталі свідчать про походження цього виду захисного спорядження від кельтських зразків.

Висота щита нового зразка сягає метра і більше. Це відкривало можливість прикрити торпус від підборіддя до середини гомілки. Голову вояків прикривали бронзові або залізні шоломи з нащічниками. Маючи подібний щит можна було обійтися без панцира і кнемід. Щоправда, на теракотових статуетках із Боспору вояки, які прикриті такими щитами, захищені і класичними «анатомічними» кірасами. На тих-таки статуетках щити пофарбовані у малиновий колір, а от емблем на них вже нема. Вірогідно, для розрізнення підрозділів боспорського війська було достатньо відповідних кольорів.

Великий щит значно краще захищав від стріл, дротиків та списів, аніж стародавній гоплон. Відтак шикування важкоозброєної піхоти ставало більш стійким для обстрілу з луків — основної проблеми у протистоянні кінним стрілкам. Власне, починаючи з тих часів подібні великі щити перебували на озброєнні кращих армій цієї частини світу — включно до римських легіонів.

На Боспорі набувають поширення довгі мечі, популярні серед кельтів та сарматів. Саме з ними пов’язані знахідки та зображення цієї клинкової зброї з еллінських пам’яток регіону. У кочовиків запозичують лук — його зображення з’являється навіть на боспорських монетах того часу. Цей лук був асиметричним — його відносять до так званих луків гуннського типу, які набули поширення серед сарматів у І–ІІ ст. Це була зброя значно потужніша і далекобійніша за традиційний скіфський лук, який перед тим здобув популярність серед еллінів.

У боспорському війську служили найманці з різних країв. Серед них було багато еллінів — аргосці, пафлагонці, аркадяни, кіпріоти, хіосці, мешканці Сіракуз, так само як і «варварів»  — кельтів (особливо з племені галатів), фракійців. Наявність контингентів з сарматів, скіфів, меотів, синдів дало змогу укомплектувати кінні підрозділи. Однак кістяком боспорської кінноти були формування з місцевої аристократії, про що яскраво свідчать знахідки відповідної зброї та спорядження у багатих похованнях.

Бійці Мітрідатових війн

У І ст. до н. е. серед спадкоємців імперії Александра Македонського все ще були такі правителі, які вважали не безнадійним вступити у протистояння з військовою машиною Риму. При тому їх плани та віра в перемогу спиралася на цілком конкретні можливості набору та формування війська. Воно складалося на той час із кількох компонентів. У полісах, які потрапили під владу могутнього царя Понту, все ще зберігалося самоврядування, а відтак — ополчення з громадян. Однак традиція воювати за допомогою найманців уже прижилася на Боспорі, отож великої різниці між організацією військової машини Мітрідата не було.

Відмінність полягала в тому, що на якийсь час Таврика з поля битви перетворилася на глибокий тил царства, на який ліг увесь тягар забезпечення антиримського фронту. Боспор попервах надавав хліб (до 180 тисяч медимнів щороки) і гроші — 200 талантів срібла. Потім дійшло до квартирування найманих підрозділів — один з їхніх таборів виявлено і досліджено поблизу Феодосії. Досліджено рештки сторожової вежі, спорудженої з дерева.