Читати книгу - "Ім’я вітру"

їхніх системах. Вони ховали книжки один від одного або перемішували їх на полицях.

— Як довго це тривало?

— Майже п’ятнадцять років, — сказала Фела. — Це б могло тривати й досі, якби канцеляри майстра Толема врешті-решт не спромоглися вкрасти облікові книги ларкінців і спалити їх. Ларкінці після цього здалися.

— А мораль цієї історії — у тому, що серед книжок люди стають запальними? — доброзичливо пожартував я. — Звідси й необхідність вибірково перевіряти читальні комірки?

Фела показала язика.

— Мораль цієї історії в тому, що тут панує безлад. Коли Толем спалив ларкінські облікові книги, ми фактично «втратили» майже двісті тисяч книжок. То були єдині документи, де було зазначено місцезнаходження цих книжок. Потім, п’ять років по тому, Толем помирає. Здогадуєшся, що відбувається далі?

— Новий Майстер-Архівіст прагне розпочати все наново?

— Це схоже на нескінченну вервечку напівзведених будинків, — стомлено промовила вона. — У старій системі знаходити книжки легко, тож так і створюється нова система. Той, хто працює над новим будинком, постійно краде деревину з уже зведених будівель. Окремі розрізнені залишки старих систем існують і досі. Ми досі знаходимо партії книжок, які канцеляри ховали одне від одного багато років тому.

— Як я здогадуюся, це твоє болюче місце, — з усмішкою сказав я.

Ми дійшли до сходів, і Фела повернулася до мене.

— Це болюче місце кожного канцеляра, який витримує більше двох днів на роботі в Архівах, — відповіла вона. — Ті, хто працює у Фоліантах, скаржаться, коли ми приносимо їм те, чого вони хочуть, аж за годину. Вони не розуміють, що це складніше, ніж піти до полиці «Історія амірів» і дістати книжку.

Вона повернулася й пішла сходами. Я мовчки рушив за нею, радий, що побачив ситуацію під новим кутом.

Розділ дев’яносто перший

Варто добиватися

Далі осінній семестр минав спокійно й розмірено. Фела мало-помалу познайомила мене з внутрішньою кухнею Архівів, і я весь свій вільний час переховувався там, намагаючись розкопати відповіді на тисячу своїх запитань.

Елодін займався тим, що теоретично можна було назвати викладанням, але зазвичай йому, здається, більше хотілося мене заплутати, ніж пролити хоч трохи справжнього світла на тему іменування. Я просувався вперед настільки непомітно, що часом замислювався, чи можна там узагалі просуватися вперед.

Той час, який я не проводив за навчанням або в Архівах, я проводив у дорозі до Імрі, кидаючи виклик дедалі ближчому зимовому вітру або шукаючи його ім’я. Ймовірність знайти Денну завжди була найвищою в «Еоліяні», а з погіршенням погоди я знаходив її там дедалі частіше. Коли випав перший сніг, мені вже зазвичай вдавалося зустрітися з нею в одному випадку з трьох.

На жаль, мені рідко вдавалося не розділити її ні з ким, оскільки вона майже завше мала якогось супутника. Як колись сказав Деох, вона була не з тих, хто багато часу проводить самотою.

І все ж я не переставав приходити. Чому? Бо щоразу, коли вона мене бачила, у ній спалахувало якесь світло, що на мить осявало її. Вона підскакувала, бігла до мене й хапала мене за руку. Тоді, сміючись, вела мене до свого столика й знайомила мене зі своїм новим кавалером.

Я пізнав більшість із них. Жоден з них не був досить добрим для неї, тому я їх зневажав і ненавидів. Вони, своєю чергою, ненавиділи й боялися мене.

Але ми були взаємно люб’язними. Незмінно люб’язними. Це була своєрідна гра. Він пропонував мені сісти, а я замовляв йому випивку. Ми розмовляли втрьох, а в нього повільно темніли очі, коли він бачив, як вона мені всміхається. Його губи стискалися, коли він слухав, як вона мимоволі сміється з моїх жартів, історій, пісень…

Вони завжди реагували однаково, намагалися якимись дрібницями доводити, що вона належить їм. Тримали її за руку, цілували, надто вже невимушено торкалися її плеча.

Вони трималися за неї з відчайдушною рішучістю. Деяким із них моя присутність була просто осоружною, вони вбачали в мені суперника. Але інші від початку боялися, бо дещо знали, і це можна було побачити в їхніх очах. Вони знали, що вона йде, а чому — не знали. Тому вони хапалися за неї, як моряки після кораблетрощі, що чіпляються за скелі, хоч і розбиваються об них на смерть. Мені їх було майже шкода. Майже.

Тож вони ненавиділи мене, і ця ненависть блищала в їхніх очах, коли Денна відверталася. Я зголошувався ще раз замовити випивку на всіх, але він наполягав на протилежному, а я милостиво погоджувався, дякував йому й усміхався.

«Я знаю її довше, — говорила моя усмішка. — Справді, ти побував у її обіймах, пізнав смак її вуст, відчув її тепло, а цього в мене не було ніколи. Але в ній є дещо призначене лише для мене. Ти не можеш цього торкнутися, хоч як ти старатимешся. А коли вона тебе покине, я нікуди не подінуся й викликатиму в неї сміх. У ній сяятиме моє світло. Вона вже давно забуде твоє ім’я, а я залишатимуся тут».

Їх було чимало. Вона проходила крізь них, як перо крізь вологий папір. Вона покидала їх засмученими. Або ж вони, розлютившись, кидали її, залишаючи по собі біль у серці, смуток, але аж ніяк не сльози.

Раз чи два сльози таки були. Але плакала вона не за втраченими чи покинутими чоловіками. Вона тихо плакала за самою собою, бо всередині неї було щось страшенно зболене. Я не розумів, що саме, а запитати не насмілювався. Натомість я просто казав, що міг, аби забрати її біль, і допомагав їй сховатися від світу.

Вряди-годи я обговорював Денну з Вілемом і Сіммоном. Вони як справжні друзі з майже однаковою частотою давали мені розумні поради та висловлювали щире співчуття.

Співчуття я високо цінував, але поради були гірше ніж безглуздими. Вони спонукали мене до правди, казали мені відкрити їй своє серце. Добиватися її. Писати для неї вірші. Надсилати їй троянди.

Троянди. Вони її не знали. Хоч я й ненавидів Денниних чоловіків, вони навчили мене того, чого я за інших обставин, може, і не навчився б ніколи.

— Ти просто не розумієш, — пояснював я Сіммонові якось по обіді, коли ми сиділи під флагштоком, — що чоловіки постійно закохуються в Денну. Ти знаєш, як при цьому почувається вона? Як це втомлює? Я — один з її нечисленних друзів. Я не буду ризикувати цим становищем. Я не кидатимуся до неї з обіймами. Вона цього не хоче. Я не буду одним із сотні зачарованих кавалерів, які