Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

зараз до пані де Морсер; я зачекаю, поки вона повернеться і попрошу її прийти до вас. Так?

— Так, — відказав недвига.

Барруа підстеріг Валентину і, як ми вже бачили, щойно вона повернулася, сповістив їй про дідусеве бажання.

Тож Валентина побралася до Нуартьє, щойно вийшла від пані де Сен-Меран, яка, хоч і була страшенно збурена, урешті поринула в неспокійний сон, бо її здолала втома.

До її узголів’я посунули столика, де поставили карафку з лимонадом — її звичним напоєм — і склянку.

Потім, як ми вже сказали, Валентина покинула сплячу маркізу й побралася до Нуартьє.

Валентина поцілувала дідуся, і він так ніжно глянув на неї, що з її очей знову покотилися сльози, які вона вважала вже вичерпаними.

Старий наполегливо дивився на неї.

— Так, так, — сказала Валентина, — ти хочеш сказати, що в мене ще лишився добрий дідусь, еге ж?

Старий дав на здогад, що саме це він і хотів висловити поглядом.

— Авжеж, це велике щастя, — провадила Валентина, — а то що було б тоді зі мною, Боже милий!

Була вже перша година ночі; Барруа хотів спати, тож зауважив, що після такого сумного вечора всім потрібен спокій. Дідусь не захотів сказати, що його спокій полягає в тому, щоб бачити свою дитину. Він попрощався з Валентиною, яка і справді від утоми та горя насилу на ногах трималася.

Наступного дня вона прийшла до бабусі й застала її у ліжку; гарячка не вщухала; навпаки, очі старенької маркізи палали похмурим полум’ям, і видно було, що вона у полоні сильного нервового збудження.

— Що з вами, бабцю, вам погіршало? — помітивши її стан, вигукнула Валентина.

— Ні, дитино моя, ні, — відказала пані де Сен-Меран, — та я дуже чекала тебе. Я хочу погукати сюди твого батька.

— Батька? — запитала занепокоєна Валентина.

— Авжеж, мені треба з ним побалакати.

Валентина не зважилася суперечити бабусиному бажанню, та й не знала вона, чим воно викликане; за хвилю до покою увійшов де Вільфор.

— Шановний пане, — без зайвої балаканини почала пані де Сен-Меран, ніби остерігаючись, що їй забракне часу, — ви мені писали, що хочете віддати нашу дівчинку заміж?

— Так, пані, — відказав де Вільфор, — це вже навіть не намір, а геть вирішене діло.

— Вашого майбутнього зятя звати Франц Д’Епіне?

— Так, пані.

— Його батько був генерал Д’Епіне, наш однодумець? Його, здається, убили за кілька днів до того, як узурпатор повернувся з Ельби?

— Атож.

— Його не бентежить шлюб із онукою якобінця?

— Наші політичні розбіжності, слава Богу, припинилися, — відказав Вільфор. — Франц Д’Епіне був майже немовля, коли загинув його батько; він дуже мало знайомий із паном Нуартьє і зустрінеться з ним як без задоволення, то принаймні байдуже.

— Це пристойна партія?

— У всьому.

— І цей юнак...

— Користується загальною повагою.

— Він добре вихований?

— Це один із найбільш достойних людей, яких я знаю.

Упродовж усієї тієї розмови Валентина не сказала жодного слова.

— Тоді, мосьпане, — трохи подумавши, сказала пані де Сен-Меран, — вам треба поквапитися, тому що мені недовго лишилося жити на світі.

— Вам, пані! Вам, бабцю! — вигукнули разом Вільфор із Валентиною.

— Знаю я, що кажу, — провадила маркіза, — ви маєте поквапитися, щоб хоч бабуня благословила її шлюб, якщо в неї немає матері. Я сама в неї лишилася з боку моєї сердешної Рене, яку ви так хутко забули, мосьпане.

— Ви забуваєте, пані, — сказав Вільфор, — що цій бідолашній дитині потрібна була мати.

— Мачуха ніколи не заступить матері, мосьпане! Та справи це не стосується, ми балакаємо про Валентину; мертвим даймо спокій.

Маркіза промовляла все це так швидко і таким голосом, що її мова ставала схожа на марення.

— Ваше бажання буде виконане, пані, — сказав Вільфор, — тим паче що воно цілком збігається з моїм, і щойно прибуде пан Д’Епіне...

— Але ж, бабусю, — устряла Валентина, — так не робиться, адже в нас траур... Та й невже ви хочете, щоб я вийшла заміж за таких лихих прикмет?

— Дитино моя, — урвала її стара, — не кажи так, ці банальності тільки заважають слабким душам надійно будувати своє майбутнє. Мене теж віддали заміж, коли моя матінка була при смерті, і я не стала від того нещасна.

— Ви знову кажете про смерть, пані! — вкинув у річ Вільфор.

— Знову? Та весь час! Кажу вам, незабаром я помру, чуєте! Та передніше я хочу побачити мого зятя, хочу вимагати від нього, щоб він зробив мою внучку щасливою, хочу прочитати в його очах, чи виконає він мою вимогу, — одне слово, я хочу його знати, авжеж, — провадила стара, і обличчя її стало страшне, — я прийду до нього з домовини, якщо він буде не тим, ким йому треба бути.

— Пані, — сказав Вільфор, — ви повинні гнати від себе ці думки, це майже безум. Мерці сплять у своїх домовинах і ніколи не встають із них.

— Авжеж, бабцю, заспокойтеся! — укинула і собі Валентина.

— А я кажу вам, мосьпане, що все це не так, як ви гадаєте. Ця ніч була для мене страшна. Я сама бачила себе сплячу, наче душа моя вже покинула мене; я намагалася розплющити очі, та вони самі заплющувалися; і ось, хоч я і знаю, що воно видасться вам неможливим, надто ж вам, пане, проте, лежачи із заплющеними очима, я побачила, як до цього покою, із кутка, де розташована вбиральня пані де Вільфор, тихо увійшла біла постать.

Валентина зойкнула.

— У вас була гарячка, пані, — сказав Вільфор.

— Можете не вірити мені, та я знаю, що кажу: я бачила білу постать, і наче Господь остерігався, що я не повірю самому зорові, я почула, як стукнула моя склянка, авжеж, оця ж таки, на столику.

— Це приснилося вам, бабуню.

— Ні, не приснилося, тому що я сягнула рукою до дзвоника, і тінь відразу зникла. Тут увійшла покоївка зі свічкою.

— І нікого не знайшла?

— Примари з’являються лише тим, що можуть їх бачити; то був дух мого чоловіка. Отож, якщо дух мого чоловіка приходив по мене, то чому мій дух не з’явиться, щоб захистити мою дитину? Наш зв’язок, мені здається, ще дужчий.

— Прошу вас, пані, — сказав Вільфор, несамохіть збурений до глибини душі, — не попускайте цим похмурим думкам: ви будете жити з нами, жити довго, щасливо, вас любитимуть і шануватимуть, і ми змусимо вас забути...

— О ні, ніколи! — урвала його маркіза. — Коли повертається пан Д’Епіне?

— Ми чекаємо його з хвилини на хвилину.

— Гаразд. Щойно він прибуде, скажіть мені про це. Треба хутчій, хутчій. І я хочу бачити нотаріуса. Я хочу впевнитися, що весь мій маєток дістанеться Валентині.

— Ох, бабуню, — прошепотіла Валентина, торкаючись вустами гарячого бабціного чола, — я не витерплю цього! Боже мій, та ви всенька палаєте. Треба гукати не нотаріуса, а лікаря.

— Лікаря? — спиталася стара пані, стенувши плечима. — Я не хвора; я хочу пити, та