Читати книгу - "Девід Копперфілд"

ім'я якої... Гіп! Я вдавлюсь, якщо... під цим дахом... ковтну хоч якогось напою... а надто... пуншу... доки не видавлю... очей з твоєї голови... шахрай і брехун... Гіпе! Я... уф... знатися ні з ким не буду... і... уф... слова нікому не скажу... і... уф... жити не буду... поки не буде мною знищений... розбитий на порох... цей... неймовірний і мерзенний облудник і блюзнір... Гіп!

Я справді почав побоюватися, що містер Мікоубер помре на місці. Жахливо було бачити, як мучився він, вимовляючи ці ледве зрозумілі фрази, і як, помалу знемагаючи, пробивався він до прізвища Гіпа щоразу, коли відчував наближення цього ненависного імені, яке він вимовляв з надприродною енергією. Нарешті він знеможено впав на стілець; обличчя його вкрилося найнеймовірнішими барвами, і здавалось, якесь каміння пробивається в нього з горла до голови; вигляд у нього був такий, що ось-ось він помре. Я поспішив йому на допомогу, але він відхилив від себе всі послуги і не хотів ані слова почути.

— Ні, Копперфілде... Я не можу прийняти... уф... жодних послуг... аж доки... не виправлю лиха, якого завдав міс Вікфілд... цей завершений мерзотник... Гіп!

Я цілком певний, що він неспроможний був би вимовити і трьох слів, якби ім'я Гіпа не додавало йому дивовижної енергії.

— Сувора таємниця... уф... від цілого світу... Жодних винятків... рівно через тиждень... уф... у час сніданку... уф... усі присутні... включаючи міс Тротвуд... уф... і цього доброго джентльмена... уф... будьте в готелі в Кентербері... уф... де... місіс Мікоубер і я... співали хором про старого довгоносого Сайна... там я викрию тебе... неймовірний негіднику... Нема чого більше казати... Не можу нічого чути... негайно йду геть... нездатний... бути в товаристві людей... мчу по слідах підлого зрадника... якого звуть... Гіп!

Востаннє вимовивши це магічне слово, яке одне лише давало йому змогу говорити, містер Мікоубер кинувся геть з кімнати, залишивши нас у стані неспокою, надії і здивування, у стані, не набагато кращому, ніж його власний. Але й тут не міг він подолати свою пристрасть складати листи. У той час, коли ми ще сиділи, вражені тривогою, надією і здивуванням, нам принесли послання з сусідньої таверни, куди він зайшов з метою написати його. Ось воно:

«Цілком таємно і конфіденційно.

Мій любий сер!

Я прошу дозволити мені передати через вас мої вибачення перед вашою шановною бабусею за мою недавню запальність. Вибух вулкана, що довгий час був придушуваний, відбувся внаслідок внутрішньої боротьби, яку легше зрозуміти, ніж змалювати.

Сподіваюся, що я досить виразно висловив своє бажання побачитися з вами рівно через тиждень уранці, у тій самій громадській будівлі в Кентербері, де місіс Мікоубер і я мали колись честь приєднати свої голоси до ваших, наспівуючи добре знану пісню безсмертного збирача мит, який народився і виріс по той бік Твіда.

Коли я виконаю свій обов'язок, коли я викрию підступність і обман і знову буду спроможний дивитися в очі своїм близьким, тоді зникнуть мої сліди. Тоді єдиним моїм бажанням буде, щоб відвели для мене скромний куток у тому місці вічного спокою, де “в домовинах сховані назавжди, суворі предки сплять довічним сном”[27],

з простим написом:

Вілкінс Мікоубер».

ХІІ. Мрія містера Пеготті здійснюється

Минуло вже кілька місяців після нашої розмови з Мартою на березі річки. Я так і не бачив її відтоді, хоч вона іноді зустрічалася з містером Пеготті. Нічого поки що не вийшло з її розшуків. Зі слів містера Пеготті я міг зробити висновок, що не було жодних звісток про долю Ем’лі. Визнаю, що я вже почав втрачати надію на можливість відшукати її і дедалі більше звикав до думки, що вона загинула.

Переконання містера Пеготті лишилося незмінним. Скільки я його знаю, — а я, здається, наскрізь бачив чесне серце цього чоловіка, — він ніколи не вагався у своїй певності, що знайде племінницю. Його терпіння було невичерпне, і хоч я тремтів при думці, яким ударом буде для нього зруйнування цієї міцної надії, але вона корінилась у такому священному переконанні і так глибоко закинула якір у його чисту душу, що моя пошана до нього все більше зростала.

Він не був ледарем, який лише сподівається, що все бажане станеться саме собою, а сам і пальцем не ворушить. Усе своє життя він був людиною дивовижної енергії, і знаючи, що мусить покладатися лише на самого себе, він умів долати перешкоди без будь-якої допомоги. Траплялося, — це мені дуже добре відомо, — що він вирушав до Ярмута серед глухої ночі, бо непокоївся, що, може, через якусь випадковість не виставлена свічка у вікні старого човна-будинку. Іноді, прочитавши в газетах якесь оголошення, що могло б стосуватися Ем’лі, він брав свою палицю і вирушав у далекий шлях, за три-чотири десятки миль. Почувши, що розповів мені Літтімер за допомогою міс Дартль, він поїхав морем до Неаполя і назад. Усі свої подорожі робив він без найменшого комфорту, твердо дотримуючись свого наміру — зберегти гроші для Ем’лі, коли вона знайдеться. І ніколи не чув я, щоб він ремствував або скаржився на втому чи слабкість...

Дора часто бачилася з ним після нашого одруження і дуже його полюбила. Я й тепер бачу, як він стояв перед нею біля канапи, з незграбним капелюхом у руці, і як блакитні очі моєї дитинки-дружини з несміливим здивуванням вдивлялися в його обличчя. Траплялося, що він приходив до нас надвечір, з присмерком; я запрошував його до саду викурити люльку, і ми вдвох розмовляли, спокійно походжаючи туди й сюди; і тоді живо вимальовувався в моїй уяві його спорожнілий будинок і той затишний вигляд, який мав він колись у моїх дитячих очах, коли вогонь у каміні палахкотів, а вітер стогнав довкола.

Одного вечора в таку годину він розповів мені, що напередодні вночі зустрів біля своїх дверей Марту, яка чекала на його повернення, і що вона просила його за жодних обставин не покидати Лондон, доки не побачиться з нею знову.

— Чи сказала вона вам, чому? — спитав я.

— Я її запитував, мастере Деві, — відповів він. — Але вона