Читати книгу - "Кіберіада"

class="p">Макмагон висловив сумнів, чи могло таке статися, — адже багато що свідчило про успішну розгадку таємниці. Він бачив Пана Мух. Хіба можна, неправильно розшифрувавши код, одержати такі дивовижні результати? Чи може бути помилковим фрагмент перекладу, внаслідок якого постав Пан Мух?

— Може, — відповів я. — Якби ми вислали телеграфом генотип людського організму, а адресат зумів би на його основі синтезувати лише білі кров’яні тільця, він мав би перед собою щось подібне до амеб і велику кількість невикористаної інформації. Адже не можна твердити, що той, хто продукує клітини крові, маючи весь генотип людського організму, правильно прочитав телеграму.

— Невже помилка аж такого масштабу?

— Так. Ми використали від двох до чотирьох процентів усієї закодованої інформації, але й це ще не все, бо з-поміж тих кількох процентів, скажімо, третину становлять наші домисли, те, що ми самі вклали у переклад, завдяки нашим знанням у галузі стереохімії, фізики і т. ін. За такого ж низького ступеня прочитання генотипу людини, зрештою, не пощастило б відтворити навіть кров’яних тілець; у кращому випадку було б створено щось на зразок мертвої білкової речовини, не більше. Втім, я вважаю, що проведення саме таких експериментів з людським генотипом, — а його вже розшифровано десь відсотків на сімдесят, — було б для нас надзвичайно корисне, проте для цього немає ні часу, ні засобів.

Коли сенатор запитав, як я оцінюю різницю у розвитку між нами й Відправниками, я сказав, що хоча за статистичними даними фон Гьорнера та Брейсвелла найправдоподібнішим є перше зіткнення з космічною цивілізацією віком близько 12 000 років, на мою думку, реальний вік цивілізації Відправників може становити навіть мільярд років. Інакше передачу «животворного» сигналу неможливо було б раціонально пояснити, адже протягом тисячоліть він своєї дії не виявить.

— Їхній уряд, мабуть, має досить-таки тривалий строк повноважень, — усміхнувшись, зауважив Макмагон. Ще він хотів знати мою думку про доцільність подальшої праці за такого стану справ.

— Коли молодий злодюжка пограбує хазяїна, — відповів я, — вкраде чекову книжку й шістсот доларів готівкою, то, хоч він і не зможе скористатися з книжки і не зачепить мільйонів на хазяйському рахунку, він однаково не вважатиме, що вчинив по-дурному, бо для нього й шістсот доларів — купа грошей.

— Той молодий злодюжка — це ми?

— Так. Ми зможемо століття живитися крихтами зі столу високорозвиненої цивілізації… Звісно, якщо будемо розважливі.

Може, я тут щось і додав би, та вчасно прикусив язика. Його цікавила моя особиста думка про «лист» і про Відправників.

— Вони не раціоналісти, принаймні у нашому розумінні, — сказав я. — Чи знаєте ви, пане сенатор, які їхні «власні кошти»? Скажімо, вони володіють енергією порядку 1049 ерг. Потужність окремої зірки, потрібна для передачі сигналу, — для них те саме, що для нас у Сполучених Штатах потужність однієї великої електростанції. Чи погодився б наш уряд сотні, тисячі років витрачати потужність такого енергетичного комплексу, як «Білдер Дем», на те, щоб на планетах інших зірок виникло життя, звичайно, якби це було можливе за таких мікроскопічних витрат енергії?

— Ми занадто бідні…

— Але процент енергії, використаної з такою альтруїстичною метою, в обох: випадках був би однаковий.

— Десять центів з долара у фінансовому відношенні не те саме, що мільйон доларів з десяти мільйонів.

— Якщо ми ці мільйони маємо. Фізична відстань, яка відділяє нас від тієї цивілізації, менша, ніж моральна, бо в нас на Землі голодують мільйони людей, а Відправники стурбовані тим, щоб на планетах сузір’я Кентавра, Лебедя чи Кассіопеї виникало життя. Я не знаю, про що лист, але в світлі цього факту в ньому не може бути нічого такого, що завдало б нам шкоди, — дія сигналу не узгоджується з поняттям зла. Звісно, вдавитися можна навіть хлібом. Мені здається, якщо ми, з нашими звичаями, з нашою історією, становимо певну космічну норму, з боку «листа» нам нічого не загрожує. Адже це вас цікавить, чи не так? Вони, певне, добре знають про «психозоїчну константу» Всесвіту. А якщо ми являємо собою певне відхилення, меншість, то вони й це візьмуть, тобто мали взяти, до уваги. А от якщо ми — надзвичайний виняток, дивовижне відхилення від норми, яке раз на десять мільярдів років трапляється в одній серед тисяч галактик — такого шансу вони у своїх розрахунках та намірах могли й не брати до уваги. Тобто, так чи інакше, вони залишаться не винні.

— Ви сказали це наче Кассандра, — зауважив Макмагон; я бачив, що йому не до жартів, мені, зрештою, теж було не до них. Ми ще трохи поговорили, однак я вже не промовив і слова, яке могло б викликати найменшу підозру й засвідчити, що Проект перейшов у нову фазу. Але, прощаючись, я почував себе ніяково, бо мені здавалося, що я наговорив сенаторові багато зайвого, особливо під кінець розмови. Мабуть, Кассандрою я видався йому більше завдяки міміці й виразу обличчя, ніж словам, бо я насамперед пильнував своїх слів.

Сенатор ще не поїхав, коли я знову сів за свої розрахунки. Тільки після його від’їзду я побачився з Белойном. Айвор був роздратований і пригнічений.

— Цей Макмагон, — кинув він, — приїхав сюди занепокоєний, а поїхав задоволений. І знаєш чому? Не знаєш? Адміністрація боїться занадто великого успіху. Боїться відкриття, яке мало б воєнне значення.

Це мене здивувало.

— Він сказав тобі про це? — запитав я. Белойна вразила моя наївність.

— Та як би він мені таке сказав?! Просто це очевидне. Вони мріють, щоб нам нічого не вдалося зробити, принаймні, щоб врешті-решт з’ясувалося, що з космосу надійшла листівка з привітаннями й побажаннями всього найкращого. Отоді вони оголосили б про це з великим галасом і помпою й були б у захваті. Макмагон і так зайшов нечувано далеко — ти його не знаєш, то людина надзвичайно обережна. А проте сам на сам притиснув Ромні до стіни й намагався витягти щось із нього про найдальші технологічні наслідки відкриття Жаб’ячої Ікри. Найдальші! І з Дональдом теж говорив про це.

— І що ж вони йому? — спитав я. За Дональда можна було не хвилюватися — був надійний, як броньований сейф.

— Та, власне, нічого. Навіть не знаю, що сказав сенаторові Дональд, а Ромні — тільки те, що міг би звіритись йому лишень про свої нічні кошмари, бо наяву нічого особливого не бачить.

— Ну й добре.

Я не приховував задоволення. А Белойн, навпаки, виявив ознаки депресії: схопивши себе за волосся, струснув головою й зітхнув.

— До нас має приїхати Лірні, — сказав він. — 3 якоюсь своєю теорією на нашу