Читати книгу - "Кіберіада"

тему, з якоюсь власною концепцією. Не знаю докладно, з чим, бо Макмагон повідомив мені про це буквально в останню хвилину, сідаючи в автомобіль.

Лірні я знав — він займався космогонією, був одним з колишніх учнів Хайякави, колишніх, бо дехто казав, що він переріс свого вчителя. Я не розумів тільки, який зв’язок може мати його фах із Проектом і звідки взагалі він довідався про Проект?

— На якому світі ти живеш? Хіба ти не знаєш, що адміністрація дублює нашу роботу? Не тільки повсякчас підглядають за нами, нишпорять по всіх шпаринах, а ще й таке виробляють!

Мені не хотілося вірити в це. Я спитав, звідки він про все це знає і чи можливо, що справді існує якийсь Контрпроект — паралельний контроль за нашими діями? Белойн, здається, точно нічого не знав, а оскільки він страшенно не любить признаватися, що чогось не знає, то розпалив сам себе і вже в присутності Дональда й Ділла (вони якраз нагодилися) почав кричати, що в даній ситуації його обов’язок — відмовитися від посади!

Такі громові погрози час від часу лунали з його вуст, бо ж для Белойна завузькі звичні рамки буденності, і його темпераментові просто необхідний певний оперний розмах; але того разу ми почали дружно його умовляти, так що, визнавши слушність наших аргументів, він угамувавсь і збирався вже йти, коли несподівано пригадай про мою розмову з Макмагоном і заходився випитувати в мене, що ж я йому сказав. Я переказав йому майже всю нашу розмову, але не згадуючи Кассандри, — такий був епілог візиту сенатора.

Незабаром з’ясувалося, що необхідні приготування заберуть у Дональда більше часу, ніж він розраховував. Мені теж було нелегко — теорія починала заплутуватись, я вдавався до всіляких штучок, кишенькового калькулятора не вистачало, треба було весь час ходити до головного обчислювального центру, а це аж ніяк не було приємним заняттям; бо постійно дули ураганні вітри, і пісок, досить було пройти вулицею сотню кроків, набивався у вуха, рот, ніс, навіть за комір.

Механізм, завдяки якому Жаб’яча Ікра поглинала витворювану ядерну енергію, і далі залишався неясним, так само, як і способи, якими Ікра позбувалася наслідків отих мікровибухів — ізотопів переважно рідкоземельних елементів з жорстким гамма-випромінюванням. Ми з Дональдом створили феноменалістичну теорію, що давала змогу непогано передбачати результати досліджень — але тільки, так би мовити, у зворотному напрямку, тобто у сфері вже пізнаного; коли масштаби експериментів збільшувалися, передбачення не збігалися з їхніми наслідками. Ефект, відкритий Дональдом і названий ним «Трекс» («транспорт експлозії» — перенос вибуху), було надзвичайно легко одержати. Протеро розплюскував шматок Жаб’ячої Ікри між скляними пластинками, й коли її шар ставав мононуклеарним, на всій поверхні починалася реакція розпаду, причому при більших «дозах» апаратура — її стара, попередня модель — виходила з ладу. Але ніхто чомусь не звертав на це уваги: в лабораторії гуркотіло, розлягалася така стрілянина, наче то був якийсь полігон, де випробовували вибухівку. Дональд, коли я запитав у нього про причини шарварку, без тіні усмішки пояснив мені, що його співробітники досліджують поширення балістичної хвилі у Жаб’ячій Ікрі, — таку тему він для них вигадав і отією канонадою успішно маскував власні заміри!

Тим часом моя теорія розсипалася, — я бачив, що її, власне, вже давно немає, тільки боявся признатися собі в цьому. Праця над нею вимагала великих зусиль і була тим важча, що я не мав ніякого бажання до неї братись. Як це іноді трапляється, сказане мною сенаторові під час нашої зустрічі сильно вплинуло на мене самого. Адже наші побоювання часто видаються не зовсім реальними, ніби несерйозними доти, доки ми їх виразно не сформулюємо. Саме так сталося зі мною. Жаб’яча Ікра вже остаточно уявлялася мені артефактом, результатом помилкової розшифровки коду; а насправді, мабуть, було так: Відправники напевно не мали наміру посилати нам скриню Пандори, але ми, як зломщики, зіпсували її замки, наклали на здобуту інформацію все, що є в земній науці корисливого, загарбницького, бо ж, — розмірковував я, — ядерна фізика досягла успіху саме там, де з’явився шанс оволодіти найдеструктивнішою енергією.

Тому атомна енергетика й шкутильгає постійно у хвості виробництва бомб, тому існує воднева зброя, але немає водневих реакторів, а мікросвіт демонструє людині своє спотворене отим однобічним підходом нутро; тому про сильні взаємодії ми знаємо набагато більше, ніж про слабкі. Я дискутував на ці теми з Дональдом — він не погоджувався зі мною, вважаючи, що коли взагалі на комусь і лежить «провина» за «однобічність» фізики (проте він і цю однобічність заперечував), то не на нас, а на світі, внаслідок його структури. Адже нищити в будь-якому розумінні просто-напросто легше, ніж створювати, хоча б згідно з правилом мінімальних зусиль, бо деструкція за своїм градієнтом збігається з основним напрямком процесів, що відбуваються у Всесвіті; натомість творення завжди мусить іти «проти течії».

Я нагадав йому міф про Прометея. В його образі, як у фокусі, сходяться всі гідні визнання й пошани тенденції науки, але цей міф звеличує не безкорисливе розуміння, а здобуття силою, не пізнання, а підкорення, — ось на чому тримається уся емпірія. Дональд відповів, що такими порівняннями я порадував би фрейдистів, бо зводжу мотиви пізнання до агресії й садизму. Тепер я бачу, що й справді вже починав тоді втрачати здоровий глузд й холодну поміркованість, зраджував свій принцип — діяти sine ira et studio[139]і, як невиправний мізантроп, своїми спекулятивними гіпотезами перекладав «провину» з невідомих Відправників на людей.

У перші дні листопада апаратура почала діяти, але підготовчі, розпочаті у невеликих масштабах експерименти були невдалими, — детонація поширювалася з сильним розкидом і сягала за межі головного захисного екрану, і хоч була дуже незначна, все ж рівень радіоактивності підстрибнув до 60 рентген; довелося захистити екран ще однією, зовнішньою, оболонкою. Такого масивного захисту вже не пощастило приховати, — отож Іні, котрий досі ніколи не бував у фізичних лабораторіях, кілька разів з’являвся у Дональда, а те, що він нічого не запитував, лише придивлявся й винюхував, нічого доброго не віщувало. Кінець кінцем Дональд виставив його за двері, заявивши, що він заважає працювати. Я дорікав йому за цей вчинок — він спокійно заперечив, що хоч так хоч так, а невдовзі все розкриється, але доти він не пустить Іні й на поріг.

Тепер, оцінюючи все це, я бачу, як нерозумно — навіть гірше, безглуздо! — ми обидва поводились. Я й сьогодні не знаю, що нам слід було робити, але ота конспіративна — інакше не можу її назвати —