Читати книгу - "Диво"

здається, де Сивоока, мовчазного й похмурого, ще й досі вбитого невтішним горем по загибелі Ісси. Феопемпт і розгнівався, і злякався княжої неуваги, мерщій перебрав до себе нитку розмови, підкликав Міщила й двох антропосів, ті розгорнули звойці на підлозі між князем і митрополитом. Було на пергаменах здоблення константинопольської придвірної церкви Феотокос Фарос, тої самої, що освячена була патріархом Фотієм і правила за взірець кільком поколінням художників, які мали возвеличувати своєю працею бога.

В найвищій вишині підбання у великому колі виблискувало барвною мусією зображення Христа-Вседержителя, або Пантократора по-грецьки. Правою рукою Пантократор благословляє зібраний унизу люд, а в лівій тримає закриту книгу Нового завіту, яку відкриє в день страшного суду. «Небом послуговуюсь як троном, і земля – підніжжя для ніг моїх».

Пантократора підпирає небесна сторожа з чотирьох архангелів – Гавриїла, Михаїла, Рафаїла й Уріеля. Архангели одягнені в далматики, поверх них мають золоті лори. В руках у них – сфери й лабари. На лабарах тричі виписано слово «агіос», тобто – святий.

На величезній увігнутій поверхні конхи головної абсиди – зображення Марії, що молиться за рід людський. Всеславна, скора на поміч усім християнам. Вона превише небес. В ній і мудрість, і захист, вона мовби небесний град, з якого вийшов Христос на боріння й смерть за рід людський, вона – й церква земна, вона – все. А над нею – в трьох медальйонах Деісус: Марія й Іван Предтеча звертаються до Христа з молитвою за всіх сущих.

Далі йде церква земна. В простінках між вікнами барабана – апостоли, в парусах – сидячі євангелісти. Під Орантою – євхаристія. Шість апостолів з одного боку і шість з другого простують до престолу до двічі представленого Христа за причастям, Христові з обох боків престолу слугують два ангели з ріпідами в руках. Христос один раз преподає хліб («се тіло моє»), другий – чашу з вином («се кров моя»).

Іоанн Дамаскін стверджував, що вся церква стоїть на крові мучеників. Тому на підпружних арках розташовувалося сорок медальйонів з зображеннями сорока севастійських мучеників, які загинули в Севасті при імператорі Ліцинії. В Цезареї було споруджено згодом церкву на їх честь, імператор Феодосій частину мощей великомучеників переніс до Константинополя, а Василій Перший збудував для збереження мощей храм. Вже самий лиш перелік імен мучеників досить обтяжливий: Ангін, Акакій, Александр, Аетій, Валерій, Вівіан, Гаїй, Горгоній, Саномій, Єкдикій, Іоанн, Іраклій, Кандид, Ксандрій, Лісимах, Леонтій, Мелітон, Приск, Сакердон, Северіан, Сісинній, Смарагд, Феодул, Флавій, Худіон – і так аж до сорока! А треба ж було для кожного дібрати барву туніки й хламиди, по змозі подбати, щоб вусатий сердитий Аетій не був схожий на здивованого юного Єкдикія, а сивоголового Ангія щоб не сплутати з досить-таки дурнуватим Северіаном, добродушний же старенький Іоанн, маючи так само загострену бороду, як і Худіон, не повинен був повторювати виразом свого обличчя Худіонову шорсткість і зневажливість.

Нижній пояс абсиди відводився під святительський чин: отці церкви Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Григорій Нісський, Григорій Чудотворець, великомученики архідиякони Стефан і Лаврентій, святий Єпіфаній і папа Климент, як перший християнський покровитель Києва, мощі якого привіз сюди з Корсуня ще князь Володимир.

І, врешті, остання велика мозаїка – благовіщення на стовпах тріумфальної арки, що веде до вівтаря. Постаті архангела Гавриїла в білому одіянні й Марії-Богородиці. Гавриїл прибуває до Марії з благою вістю про грядуще народження Христа. В руках у нього – червоний жезл, символ путника. Ввійшовши до Марії, Гравиїл промовив: «Радуйся, благодатная, господь із тобою!» Марія в час приходу архангела з вістю сукала пурпурову пряжу, символ нескінченності життя, вона відповідає Гавриїлу: «Се рабиня господня, нехай станеться мені по слову твоєму».

Добре було вималювано на пергаменних звойцях увесь чин здоблення й розпису мусійного, не шкодовано дорогого пергамену, не шкодовано й золотих та інших барв, для кожного чину митрополит по пам’яті прочитував належні місця з Святого письма й з книг отців церкви, так що книги, принесені Феопемптовим почтом і розгортані щоразу, були, власне, зайвими, зате не зайвими були грецькі надписи, що їх теж завбачливо заготовили служебки митрополичі й розгортали перед князем по мірі того, як розкручувалися по підлозі нові та нові звойці з малюваннями.

І чи то бурмотіння митрополитове, чи то грецькі написи, якими щось аж надто рясніли всі зображення, чи то просто денна втома спонукала Ярослава до того, що він, ще й не додивившись, власне, до кінця, несподівано підвівся з свого стільця і заявив, що слід перенести подальший розгляд на завтра, і робити це не тут, у княжих палатах, а в самій церкві, щоб на місці стало видніше й виразніше для всіх. Митрополит зіщулився, згадавши про сиву холоднечу в нетопленому й невисхлому ще храмі, не хотілося йому й відкладань, але змовчав про свою нехіть і про свою незгоду, теж підвівся, поблагословив князя і поважно пошелестів до дверей, тягнучи за собою довжезний хвіст кліру.

– Не поспішай, князю, – перш ніж іти, сказав неголосно від дверей Сивоок, – церква має добре висохнути.

– Чи вже надумали, чим заміняти ромейські мармури? – спитав князь.

– Казав колись тобі, князю: розпишемо весь собор зсередини й зокола фресками. Дивно буде.

– Митрополитові б зумів розказати.

– В нашім ділі показувати ліпше, а не розповідати. Слово не все обіймає. Для слова зостаються книги.

– Ну, гаразд, – посміхнувся князь, – в церкві дійдемо згоди.

Не втома спонукала Ярослава перервати домовляння з митрополитом: хто править державою, повинен забувати про втому. Чекало на нього ще безліч справ значних і невеликих, почесних і клопітливих, мав ще того дня прийняти своїх воєвод і бояр, мав також вислухати людей, які прийшли з західних царств і принесли вісті про те, що діється в Європі, мав також бесіду з вивідниками-купцями, що прибули з Візантії, де всі прикмети свідчили на користь князя Київського; імперія, позбавлена твердої руки, щодень втрачала на силі й значенні, хоч легковажити, ясна річ, ромеями ще ніхто не міг, треба було вичікувати відповідної хвилі; може, добре було б наготувати, скажімо, достатньо людей, приберігши їх десь у верхів’ях Дніпра, потаємно від усіх візантійських доносителів, серед яких найпершим Ярослав уважав митрополита Феопемпта, та при нагоді