Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це — історія Війни Постошляху, — кволо сказав Баст.
Квоут кивнув.
— Це одна з історій, які розповіла Фелуріян. Досі я не розумів деталь із квіткою. Про Ктей вона ніколи не згадувала.
— І не стала би згадувати, Реші. Вважається, що це приносить нещастя, — Баст похитав головою. — Ні, не приносить нещастя. Це все одно що плюватись отрутою комусь у вухо. Так просто ніхто не робить.
Хроніст частково опанував себе й посунув свій стілець назад до столу, досі обережно тримаючи аркуш. Насуплено поглянув на стіл, поламаний і залитий пивом та чорнилом.
— Схоже, ця істота має неабияку репутацію, — промовив він. — Але мені важко повірити, що вона така ж небезпечна, як усі ті…
Баст вражено поглянув на Хроніста.
— Залізо й жовч, — вимовив він тихим голосом. — Ви мене за дитину вважаєте? Думаєте, що я не знаю різниці між історією, яку розповідають біля ватри, і правдою?
Хроніст заспокійливо змахнув однією рукою.
— Я не це…
Баст, не зводячи погляду з нього, поклав закривавлену долоню на стіл. Дерево застогнало, а зламані колоди стали на місце, раптом затріщавши. Баст підніс руку, а тоді різко опустив її на стіл, і темні потоки чорнила й пива раптом закрутилися та склалися у смолянисто-чорну ворону, що стрімко знялася та облетіла пивницю.
Баст упіймав її обома руками й недбало роздер птаха навпіл, а тоді підкинув половинки в повітря, де вони вибухнули великими пломенями кольору крові.
Усе це сталося за один подих, не більше.
— Усе, що ви знаєте про фейрі, може вміститися в наперстку, — заявив Баст і поглянув на писаря з геть невиразним обличчям. Його голос звучав безживно й рівно. — Як ви смієте в мені сумніватися? Ви гадки не маєте, хто я.
Хроніст застиг на місці, але погляду не відвів.
— Присягаюся своїм язиком і зубами, — холодно проказав Баст. — Присягаюся кам’яними дверима. Кажу вам три тисячі разів. Ані в моєму світі, ані у вашому немає нічого небезпечнішого за Ктей.
— Басте, не треба так, — лагідно озвався Квоут. — Я тобі вірю.
Баст повернувся до Квоута, а тоді жалюгідно скоцюбився на стільці.
— Краще б не вірили, Реші.
Квоут іронічно всміхнувся.
— Отже, людина, що зустріла Ктей, надалі робитиме лише неправильний вибір.
Баст похитав головою. Його лице зблідло й витягнулося.
— Не неправильний, Реші, — катастрофічний. Аякс поговорив із Ктей, перш ніж украсти місяць, і через це спалахнула Війна Творення як така. Ланре поговорив із Ктей, перш ніж організувати зраду Мір Тарінієля. Створення Безіменних. Скейндайн. Усе це можна відстежити до Ктей.
Квоутове обличчя стало невиразним.
— Що ж, я, безумовно, в цікавій компанії. Чи не так? — сухо промовив він.
— Ба більше, Реші, — відповів Баст, — якщо в наших п’єсах удалині на задньому плані показують дерево Ктей, зрозуміло, що ця історія буде з найстрашніших трагедій. Його зображають, щоб глядачі знали, чого очікувати. Щоб вони знали, що врешті все піде шкереберть.
Одну довгу мить Квоут дивився на нього.
— Ох, Басте… — тихо звернувся він до свого учня з лагідною й сумною усмішкою. — Я знаю, що за історію розповідаю. Це не комедія.
Баст підвів на нього порожній, зневірений погляд.
— Але ж, Реші… — його вуста заворушилися, марно намагаючись знайти якісь слова.
Рудоволосий шинкар обвів жестом порожню пивницю.
— Басте, ось кінець історії. Ми всі це знаємо, — сказав Квоут буденним тоном, так невимушено, ніби говорив про погоду напередодні. — Я вів цікаве життя, і цей спомин не позбавлений солодкості. Але…
Квоут глибоко вдихнув і обережно видихнув.
— …але це не приголомшлива романтична історія. Не казка, в якій хтось повертається з царства мертвих. Не зворушлива епопея, що має хвилювати кров. Ні. Ми всі знаємо, що це за історія.
Якусь мить здавалося, ніби він готовий продовжити, та замість цього Квоут мляво обвів поглядом порожню пивницю. Його лице було спокійним, без сліду гніву чи гіркоти.
Баст кинув погляд на Хроніста, але цього разу в ньому не було вогню. Або гніву. Не було ні люті, ні владності. Бастів погляд був відчайдушний, благальний.
— Якщо ви ще є, вона не скінчилася, — зауважив Хроніст. — Якщо ви ще живі, це не трагедія.
Тут Баст завзято закивав і озирнувся на Квоута.
Той на мить поглянув на них обох, а тоді всміхнувся й зареготав тихим грудним сміхом.
— О, — з любов’ю промовив він. — Ви такі молоді…
Розділ сто шостий. Повернення
Після зустрічі із Ктей я ще довго був не такий, як годиться.
Я чимало спав, але лише уривками, бо мене постійно атакували жахливі сни. Деякі з них були яскраві й незабутні. Вони здебільшого стосувалися моєї матері, мого батька, моєї трупи. Ще гірші були ті, після яких я прокидався без спогадів про те, що мені снилося, — лише з болем у грудях і порожнечею в голові, подібною до кривавої дірки на місці випалого зуба.
Коли я вперше прокинувся в такому стані, Фелуріян була поряд і стежила за мною. Її лице було таке лагідне та стривожене, що я думав, ніби вона почне тихенько бурмотіти мені щось і гладити мене по волоссю, як Арі в моїй кімнаті за кілька місяців до того.
Але Фелуріян нічого такого не зробила.
— у тебе все добре? — запитала вона.
На це я не мав відповіді. Я був наче в тумані через спогади, спантеличення та скорботу. Не вірив, що можу заговорити, не розплакавшись ізнову, а тому просто похитав головою.
Фелуріян нахилилася й поцілувала мене в кутик рота, зміряла мене довгим поглядом і знову сіла прямо. Тоді пішла до ставка і принесла мені у пригорщі води, щоб попити.
Упродовж наступних днів Фелуріян не дошкуляла мені запитаннями й не намагалася мене витягнути. Вона час від часу намагалася розповідати мені історії, та я не міг на них зосередитися, тож вони здавались як ніколи безглуздими. Часом вони змушували мене некеровано ридати, хоча в самих цих історіях не було нічого сумного.
Одного разу я, прокинувшись, збагнув, що її немає, та кілька годин по тому вона повернулася з дивним зеленим плодом, більшим за мою голову. Сором’язливо всміхнулася й передала його мені, а тоді показала, як зчищати тоненьку, схожу на вичинену шкіру, шкірку, щоб оголити жовтогарячу м’якоть усередині. М’ясиста й гостро-солодка, вона розпадалася на спіральні шматочки.
Ми їли їх мовчки, доки не залишилося нічого, крім округлого зернятка, твердого та слизького. Воно було темно-брунатне й таке велике, що я не міг зімкнути на ньому долоню. Фелуріян із невеликим театральним жестом розбила його об камінь і показала мені, що всередині воно сухе, наче смажений горіх. Його ми також з’їли. На смак воно було гірке й подібне до перцю, трохи нагадувало копчений лосось.
Усередині нього примостилось інше зернятко, біле, мов кістка,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
