Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

досить яскрава, мені не треба додавати яскравості.

— Не брешіть мені! — раптом крикнув Баст, наполовину ­підірвавшись зі стільця від сили вигуку. — Не смійте мені про таке брехати! Не смійте! — Баст ударив долонею по столу так, що його кухоль перекинувся, а Хроністів каламар покотився по столу.

Хроніст умить підхопив заповнений до половини аркуш і ногами відсунув стілець від столу, рятуючи аркуш від раптових бризок чорнила й пива.

Баст нахилився вперед із розлюченим обличчям, тицьнувши пальцем у Квоута.

— Мене не обходить, із якого ще лайна ви тут робите золото! Але про таке не брешуть, Реші! Мені точно не брешуть!

Квоут жестом показав на Хроніста, який тримав бездоганно чистий аркуш у повітрі обома руками.

— Басте, — сказав він, — це мій шанс розповісти повну та правдиву історію свого життя. Усе…

Баст заплющив очі й загупав по столу, наче охоплена істерикою дитина.

— Стуліться. Стуліться! СТУЛІТЬСЯ!

Він показав на Хроніста.

— Реші, мені до скрипалевої сраки, що ви скажете йому. Він писатиме те, що скажу я, бо інакше я з’їм його серце на ринковій площі! — він знову тицьнув пальцем на шинкаря й люто затрусив ним. — Але мені кажіть правду, і кажіть негайно!

Квоут поглянув на свого учня, і з його обличчя поступово зникла веселість.

— Басте, ми обидва знаємо, що я не проти час від часу прикрасити дійсність. Але ця історія інакша. Це — мій шанс зафіксувати, як усе було насправді. Це — правда, що ховається за переказами.

Темноволосий молодик зігнувся на стільці та прикрив очі однією рукою.

Квоут поглянув на нього зі стривоженим обличчям.

— У тебе все гаразд?

Баст похитав головою, не прибираючи руки з очей.

— Басте, — лагідно озвався Квоут, — у тебе рука крово­точить. — Зачекавши одну довгу мить, він спитав: — Басте, в чім річ?

— Та в цьому! — вибухнув той і широко розвів руками. Голос у нього був високий та істеричний. — Здається, я нарешті розумію, в чім річ!

Тут Баст розсміявся, однак його сміх був гучним і напруженим, а тоді здушився й перетворився на щось подібне до схлипу. Він підвів погляд на крокви в пивниці. Очі в нього блищали. Він кліпнув, неначе позбуваючись сліз.

Квоут нахилився вперед і поклав руку на плече молодикові.

— Басте, прошу…

— Ви просто стільки всього знаєте, — заговорив Баст. — Знаєте багацько того, чого не маєте знати. Знаєте про Берентальту. Знаєте про білих сестер і сміхошлях. Як ви можете не знати про Ктей? Це ж… це ж чудовисько.

Квоут помітно розслабився.

— Боже милостивий, Басте, і це все? А я вже розхвилю­вався через тебе. Я стикався ніс до носа зі страшнішими істотами,  ніж…

— Немає нікого страшнішого за Ктей! — прокричав Баст і знову гупнув стиснутим кулаком по столу. Цього разу з різким звуком зламалося дерево: одна з товстих колод зігнулася й тріснула. — Реші, стуліться й послухайте. Справді послухайте, — Баст на мить опустив погляд, добираючи слова. — Ви знаєте, хто такі сіти?

Квоут знизав плечима.

— Це одна з партій серед фейрі. Могутня, з добрими н­а­мірами…

Баст помахав руками.

— Якщо ви вживаєте слова «добрі наміри», ви їх не розумієте. Але якщо про когось із фейрі можна сказати, що вони працюють на добро, то це про них. Їхній найдавніший і найважливіший обов’язок — заважати Ктей контактувати з усіма. З усіма.

— Я не бачив охоронців, — зауважив Квоут тоном, яким хтось міг би заспокоїти норовливу тварину.

Баст скуйовдив собі волосся, провівши крізь нього обома руками.

— Навіть заради всієї солі в собі не здогадаюсь, як ви прослизнули повз них, Реші. Якщо комусь і вдається вступити в контакт із Ктей, то сіти його вбивають. Убивають із відстані в пів милі з довгих рогових луків. А тоді залишають тіло гнити. Якщо на це тіло бодай сідає ворона, вбивають і її.

Хроніст обережно прокашлявся, а тоді заговорив.

— Якщо ваші слова правдиві, — запитав він, — то нащо комусь іти до Ктей?

Баст на мить набув такого вигляду, ніби зібрався визвіритися на писаря, а тоді замість цього гірко зітхнув.

— Заради справедливості скажу, що мій народ не славиться вмінням ухвалювати добрі рішення, — визнав він. — Усім фейрівським дівчаткам і хлопчикам відомо про природу Ктей, але завжди знайдеться якийсь охочий його відшукати. До нього ходять по відповіді на запитання чи для того, щоб зазирнути в майбутнє. Або сподіваючись піти від нього з квіткою.

— Квіткою? — перепитав Квоут.

Баст ізнову вражено поглянув на нього.

— Ріна? — не побачивши з обличчя шинкаря, що той упі­знав слово, Баст сумовито захитав головою. — Реші, ті квіти — панацея. Вони можуть лікувати будь-яку хворобу. Рятувати від будь-якої отрути. Загоювати будь-яку рану.

Тут Квоут здійняв брови.

— А, — вимовив він, опустивши погляд на свої руки, складені на столі. — Розумію. Можу уявити, як це може привабити людину, хоча вона й розуміє, що краще не лізти.

Шинкар підвів погляд.

— Мушу визнати, що не бачу, в чім проблема, — винувато додав він. — Басте, я бачив чудовиськ. Ктей до них не дотягує.

— Реші, я вжив не те слово, — визнав Баст. — Але кращого дібрати не можу. Якби на світі було слово, що означало б «отруйне, сповнене ненависті й заразне», я вжив би його.

Баст глибоко вдихнув і нахилився вперед, не встаючи зі стільця.

— Реші, Ктей може бачити майбутнє. Не якось туманно, наче оракул. Воно бачить усе майбутнє. Чітко. Бездоганно. Усе, що тільки може статися й нескінченно розходиться від по­точної миті.

Квоут здійняв брову.

— Що, справді може?

— Може, — серйозно промовив Баст. — І ця істота однозначно, абсолютно лиха. Як правило, це не становить проблеми, бо вона не може покинути дерево. Але коли хтось до неї навідується…

Квоут із відстороненим поглядом кивнув самому собі.

— Якщо воно досконало знає майбутнє, — поволі проказав він, — то, напевно, чудово знає, як певна особа відреагує на всі його слова.

Баст кивнув.

— А ще воно люте, Реші.

Квоут продовжив замисленим тоном:

— Отже, всякий, на кого вплинуло би Ктей, був би подібний до стріли, випущеної в майбутнє.

— Реші, стріла влучає лише в одну людину, — темні очі Баста стали порожніми та зневіреними. — Всякий, на кого вплинуло Ктей, подібний до чумного корабля, що пливе до гавані, — Баст показав на заповнений до половини аркуш, який Хроніст тримав на колінах. — Якби сіти знали, що це існує, то не пожаліли б жодних зусиль для його знищення. І вбили б нас за те, що почули слова Ктей.

— Адже все, що відносить вплив Ктей від дерева… — продовжив Квоут, дивлячись на власні долоні. Одну довгу мить він сидів мовчки, задумливо киваючи. — Отже, молодик, що шукає долі, приходить до Ктей і забирає квітку. Донька короля смертельно хвора, а він несе квітку, щоб її зцілити. Вони закохуються, хоч вона й заручена із принцом сусіднього королівства…

Баст отетеріло витріщився на Квоута, який продовжував говорити.

— Вони роблять зухвалу спробу втекти місячної ночі, —