Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Жазель розкрила рота і широко розплющила очі.

Ідея.

Мабуть, вона помре.

Вона точно помре.

Вона і так, і так помре.

Дівчина швидко видихнула. Амаліони заметушилися, їм набридло припікати рани людини палаючими гілками з багаття. Один із них дістав ножа. Жазель теж дістала ножа. Маленький у піхвах. Один рух і піхви впали на землю. Вона пошарила у сумці і поклала під ноги собі флягу з водою. Міцно стиснула ніж у руці.

Вільною рукою Жазель міцно схопилася за волосся. Кілька секунд їй знадобилося, щоб максимально коротко обрізати своє волосся. Добре, що ніж Ейр виявився дуже гострим. Фляга з водою. Вона вилила її собі на голову. Вийняла з кишені пляшечку, яку їй дала Дезіре. Вибач, подруго, поверну пусту. Відкрила її та швидко вилила на голову. Втерла весь її вміст собі у волосся. Жазель намагалася зробити це рівномірно, але не знала, наскільки добре чи погано в неї виходить. Вона глянула на руку. У темряві не збагнути. Схопила ніж із землі і сунула до кишені. Піхви десь загубилися.

- Ти вже нам набрид. - говорив амаліон роздратованим тоном. - Не ниєш, не просиш, не благаєш. Навіть не кричиш.

- Так, яке задоволення такого мучити? Я одразу казав, що треба його прибити і справа з кінцем. - сказав інший синьопикий.

- Та тобі всіх прибити. А розважатись як ми будемо? Скільки нам тут стирчати? - почувся голос ще одного амаліону.

- Гей, дивіться!

Раптом один із амаліонів підстрибнув, вихопив меч і повернувся спиною до бранця. Інші повернули голови у той бік, у який він дивився.

Химерниця вийшла з темряви. Кам'яне обличчя, вогненно-руде волосся, задерте підборіддя. Впевнена хода. У амаліонів щелепи відвисли. Що вона може тут робити?

Декілька довгих миттєвостей тишу порушував лише тріск багаття.

Химерниця усміхнулася.

- Люблю, коли тікають не одразу, а спочатку смикаються. - вона витягла руку вперед і розтиснула долоню, на якій засвітився якийсь предмет. - Пограємось?

Амаліони кинулися в розсипну, перестрибуючи один через одного. Померти в глушині від стріли Химерниці не хотів ніхто.

 

Чоловік крокував землею. З любов'ю. Можна, виявляється, навіть крокувати з любов'ю. Всі ці квітучі трави довкола. Цей чудовий краєвид. Неосяжний степ розкинувся перед ним, зрідка розбавлений невисокими деревами. Вони, як острівці у морі, розмішалися то тут, то там. Чоловік усміхнувся. Краса. Він вдихнув на повні груди. Підставив обличчя сонцю. Заплющив очі. Постояв так п'ять хвилин. Потім почав взуттям колупати землю. І ще сильніше посміхатися. Як маленькі діти, коли вони знаходять собі нову забаву.

Чоловік нахилився до землі. До тієї, яку щойно поворушив. Він вдихнув її запах. Потім ще раз. І ще раз.

- Ти лайно розкопав, чи що?

Людина заплющила очі і насолоджувалася запахом землі.

- Я серйозно. Досить вже. Ти й так якийсь дивний.

Чоловік підвівся. Він точно знав, куди лежатиме його дорога. Він пішов. Йти далеко, тому він не поспішав, добре розглядаючи все довкола і заощаджуючи сили. Він ішов степом. Дрібна трава не доходила йому вище щиколотки. Вона не заважала йому йти. Чого не скажеш про маленького звірка, що йшов тією ж дорогою трохи позаду. Якийсь дивовижний вид маленької лисиці. З довгими вухами. Звірятку трава доходила до живота і лапки плуталися в ній.

Чоловік попереду зупинився. Він закинув голову, милуючись сонцем. Звірятко, не звернувши увагу на те, що людина припинила рух, підійшла ближче.

Різкий удар ногою і звірятко злетіло у повітря, відлітаючи на десяток метрів.

- Ах ти ... - долинуло здалеку.

Чоловік усміхнувся і з почуттям виконаного обов'язку пішов далі. Степ він пройшов за день. Біля річки довелося сісти відпочити. Він попив води прямо з річки. Не смачна, але то нічого. Сили потрібно поповнювати. Води пити треба багато.

- Водохлеп нещасний.

Невеликий щур сів на березі річки. Однією лапою він почухав потилицю і позіхнув. Чоловік підвівся. Річку потрібно подолати. Він увійшов у воду і поплив. За ним у воду плюхнулася невеличка качечка з чотирма лапами. Обсихати на іншому березі не було потреби. Сонце ще світило, влітку немає таких холодів, щоб необхідно було просушувати одяг.

Два дні людина йшла. Зупинялася лише вночі на кілька годин. Дитинча вовченя супроводжувало його всю дорогу на деякому віддаленні.

- Ну і засмерділо.

Чоловік зупинився. Болота. Потрібно бути обережним. Спочатку він ішов без побоювання. Ділянки суші траплялися досить великі і часто. Але потім довелося підібрати довгу гілку та промацувати собі шлях. Він рухався вперед. Лише одного разу знадобилося повертатися, щоб обрати інший напрямок. Великий павук із дюжиною лап не відставав.

Болота ненадовго скінчилися. Невелика ділянка лісосмуги. І вона була розділена широким струмком із дрібного каменю. Гладкий чорний камінь. Чоловік підняв очі, щоб подивитися на високі стовпи.

- І твій скелет там висітиме.

Декілька стовпів були втикані кістками різних тварин. Навіть людськими. Чоловік озирнувся. Поруч нікого. Він пішов далі. За кілька сотень метрів знову почалися болота. Палицю він не викидав. Знав, що ще знадобиться.

По дорозі він обійшов невелике містечко. Болотисту місцевість довелося проходити ще півтора дні. Потім ліс. Степ. Величезне озеро. Чоловік засмучено похитав головою. Таке оминати потрібно кілька днів. Він помітив вдалині вітрильний човен. Пішов у його бік. Невелике кошеня з довгими лапами йшло за ним.

- Тобі не набридло? - спитав чоловік.

Відповіді не було.

Біля човна скупчилося кілька людей. Двоє чоловіків середнього віку стояли в дерев'яній посудині. Близько десятка жінок юрмилися з великими сумками та ящиками на березі. Чоловік глянув на сонце. Ранок. Напевно вони поспішають на ринок.

- Ох, зараз буде веселуха. Давно я чекав.

Чоловік попрямував до човна. Жінки невдоволено бурчали, погано відгукуючись про тих людей, що були у човні. Вони сердилися. Людина розуміла цю мову. Чоловік розумів усі мови.