Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Жазель ще довго ходила лісом, обминаючи ті місця, де палиця глибоко входила під воду. Звичайно, кілька разів їй довелося до пояса і самій намочитися, раптово провалившись. Адже основне у її плані – це йти прямо. Якщо вона почне петляти, то рано чи пізно сильно зіб'ється з наміченого шляху і може почати ходити колами. Тому потрібно намагатися йти прямо. Так, як вона відчувала, що буде прямо. Зате тепер її за запахом точно не знайдуть. Жазель і сама чудово чула, як від неї смердить болотом. У всьому є свої плюси. Але це якось абсолютно її не заспокоювало. Поблукавши лісом ще з годину, дівчина здалася. Вона заблукала остаточно і безповоротно. Напевно, вона неправильно обрала початковий напрямок. Обминаючи те велике болото, так і не повернулася на правильний курс. Дівчина звела голову до неба. За темними кронами та гілками дерев, навіть неба не видно. Ще цей туман. І так нічого не видно. Боліла рука. Та, якою вона несла палку. Адже було так темно, що палкою доводилося не тільки ґрунт мацати, а ще й постійно піднімати її вгору і нести перед собою, щоб не виколоти собі очі об якісь колючі кущі.

Жазель стояла на одному місці. Ідей не було. Від слова "зовсім". Допомоги чекати нема звідки. Може, їй варто було залишитися там, осторонь, дочекатися, коли Ейр та інші переможуть, а потім разом із ними вирушити у поліот? Ейр би щось придумала. Обов'язково вигадала. А тепер навіть якщо вони знайдуть поліот, то хто знайде її саму? Жазель тихо заплакала. Вона не хотіла плакати. Сльози зрадницьки самі котилися її щоками. Кінець усім надіям. Тільки темна темрява навколо. А якщо у ворога є луксори і ворог переможе, то її зможуть знайти за запахом. Цілком можливо, що це смердюче болото не зіб'є їх зі шляху. Тоді вона не доживе й до ранку. А їй так хотілося побачити світанок. Якби вона знала, що сьогоднішній світанок був для неї останнім, то спробувала б ним наостанок насолодитися. Вона б цілу годину не зводила очей із сонця. Жазель заплющила очі. Як їй хотілося побачити світанок. Хотілося побачити Ейр та інших. Оррмарина. Їй хотілося побачити навіть Сандрін. Може, вона просто хотіла жити? Жазель різко розплющила очі.

Стоп. Хочеться. Їй хочеться жити. Найостанніша й найсміливіша її надія розгорялася в серці. Дівчина пошарила по кишенях і знайшла, що шукала.

Куб.

- Я хочу жити. Жити! Чуєш. Дай мені життя! Я хочу вижити! - повторювала Жазель.

Стрілка трохи хитнулася, зробила оберт і встановилася в одному напрямку. Як дівчина не крутила куба, стрілка весь час показувала в один бік. Жазель рукавом витерла сльози, потім носа. Якщо нічого іншого немає, доведеться покластися на стародавній артефакт.

З новими силами дівчина взялася за палку і пішла за вказаним напрямком. Вона йшла довго. Години дві. Відстань пройшла невелику, але рух уночі заболоченим лісом вимагав великих тимчасових витрат. Нарешті, на фоні нічного неба Жазель побачила три високі будівлі поліота. Ліс розступився, і вона змогла розглянути відблиски місяця на їхніх дахах. Дівчина посміхнулася і зітхнула. Можливо, це справді і був її порятунок. Вона витерла обличчя вже всоте. Напевно, воно зараз від цього стало лише бруднішим. Жазель пішла вперед, ведучи за собою коня. Величезні темні будинки наближалися. За п'ять хвилин вона вже виразно бачила стіни поліота. Звичайно, як їх можна не помітити у світлі багаття? Волосся на потилиці заворушилося. Дихання завмерло. Очі перестали кліпати. Коли момент абсолютного жаху залишився позаду, Жазель вдихнула. Тихо, тихо. Заплющила очі і знову розплющила. Багаття. Синьопикі. Людина прибита до дерева. Дівчину кинуло в піт. Вона подивилася на поліот. Відкриті навстіж двері. Туди можна пробратися. Але не зараз. А скільки чекати? Цілком можливо, що її п'ятами йдуть вороги. Попереду інші вороги. Ще цей бідолаха. Кінь поруч пирхнув. Жазель мало не підстрибнула. Чи почули цей звук амаліони? Вона швидко розвернулась і повела коня назад. Його треба прив'язати, а самій поспостерігати. Дівчина обернулася. Вхід у поліот прямо навпроти неї. Праворуч багаття та амаліони. Вона відвела трохи далі коня і прив'язала його. Знову пішла вперед, ближче до стіни. Що їй робити? Їй треба вижити. Жити! Точно, куб! Це він її привів сюди. Жазель вийняла його з кишені і, прикриваючи рукою, глянула на його стрілку, що злегка світилася. Звела очі. Похитала головою. Знову подивилася на куб. Потім вона змістилася ліворуч, щоб жодних двояких трактувань його спрямування не було. Дівчина сковтнула. Стрілка ясно вказувала на ту людину, що висіла на дереві. Точно не на поліот. Поліот зліва, людина прямо. Стрілка також прямо. Жазель зітхнула. Може їй просто потрібно в той бік? Вона прокралася праворуч, витративши на це багато часу, щоб ступати обережно. Зрідка спостерігаючи за стрілкою. Вона вказувала весь час на ту людину. От Єдність! Навколо одні вороги. Жазель зітхнула вкотре. Її шлях до порятунку лежить через ту людину, що незабаром має померти. Дівчина вже досить довго тут. Вона чула всі жарти та образи амаліонів на адресу того бідолахи. Чула всі їхні обіцянки, що вони збиралися з ним зробити. Вона не надавала їм значення, адже інакше їй стало б погано. Жазель придивилася до нього. Гострий ніс. Темні очі. Розпатлане середньої довжини волосся. Темне. Мабуть. Дивний вираз обличчя. Такий, ніби він не розумів, що знаходиться за п'ять хвилин від смерті. Його тіло. Голий до пояса. Весь у крові. Навіть із свого місця Жазель бачила десяток порізів. Усі вони кровоточили. А руки прибиті над головою до дерева. Скільки йому лишилося жити? І як він так тримається, не кричить? Може, він мертвий? Ні, амаліони б із ним не розмовляли. Вона порахувала їх. Десяток синьопиких. Дівчина присіла. Тепер треба було все обміркувати.

Повертатись? Там на неї чекають вороги. Іти додому іншою дорогою? Без меча? Меч потрібний. Чи зможе вона його сама добути? Ні. У неї не вистачить фізичних сил зробити це. Ще цей куб, який показував шлях порятунку. І цей шлях ясно проходив через бідолаху на дереві. Що зробив би Максуд на її місці? Ні, Максуд чоловік. Що б зробила Сандрін?