Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

то послабив би його зосередженість, щоб звільнити Бенедикта. Я зосередив усі свої здібності на карті, готуючись до масованої ментальної атаки. Нічого. Шлях був морозним і темним.

Причина могла бути лише одна: його зв'язок із Каменем і зосередженість на завданні були настільки міцними, що пробитися до них неможливо. Кожна моя спроба блокувалася.

Раптом сходи наді мною стали блякнути, і я швидко зиркнув на місяць. Клапоть хмари закрив значну його частину. Прокляття!

Я переключив увагу на Козир Бенедикта. Схоже, надто повільно, але я все ж відновив зв'язок, що свідчило: десь глибоко всередині Бенедикт залишався при тямі. Бранд ступив іще на один крок ближче, кпинячи з брата. Камінь на важкому ланцюзі палахкотів у нього на грудях. Тепер між суперниками було не більше трьох кроків. Бранд грався дагою.

— ...Так, Бенедикте, — казав він, — ти, ймовірно, хотів би загинути в бою. А з іншого боку, ти можеш поглянути на свою смерть як на особливу честь. Твоя смерть ознаменує народження нового Порядку...

На мить Лабіринт за його спиною потьмянів. Я не міг відвести погляду від сцени і перевірити, як там місяць. Бранд, оточений тінями і миготливими вогнями, стояв спиною до Лабіринту і, здавалося, нічого не помічав. Іще один крок уперед.

— Але досить цього, — сказав Бранд. — Багато чого іще треба встигнути, а ніч завершується скоро.

Він підступив ближче і опустив лезо долу.

— Спи, мій принце[96], — сказав Бранд і повів дагу вперед.

Миттю, права, дивна механічна рука, колись принесена з цього краю тіней, срібла та місяця, кинулася зі швидкістю змії в атаці. Дивовижна, мерехтлива річ зі сталевими пластинками, схожими на грані діаманта, де зап'ястя — неймовірне переплетення срібних каменів, поцятковане вогнистими спалахами. Вона була схожою на руку скелета. Швейцарська іграшка — механічна комаха: ефективна, смертоносна, по-своєму прекрасна — кинулася вперед із незбагненною швидкістю, тоді як решта тіла заклякло, як у непорушної статуї.

Механічні пальці схопили ланцюжок від Каменя на Брандовій шиї. Миттю рука потягнулася вгору, піднімаючи Бранда над землею. Бранд випустив кинджал і обома руками схопився за горло.

Знову Лабіринт за ним блимнув і тепер став набагато тьмянішим. Лице Бранда видавалося тепер у світлі ліхтаря примарною, перекошеною з'явою. Бенедикт залишався непорушним, високо тримаючи брата. Людина-шибениця не ворушилася.

Лабіринт став матовим. Сходи переді мною танули. Місяць уже наполовину сховався.

Корчачись, Бранд здійняв руки над головою, схопився за ланцюг поряд з металевою рукою, що тримала його. Він, як усі ми, був сильним. Я бачив, як надулися і затверділи його м'язи. Потім обличчя його потемніло, а шия перетворилася на скупчення деформованих кабелів. Він прокусив губу, кров текла на його бороду, поки він намагався розірвати ланцюг.

З різким клацанням і дзенькотом ланцюг тріснув — і Бранд упав на підлогу, задихаючись. Він перекотився на бік, стискаючи горло обома руками.

Повільно, дуже повільно Бенедикт опустив свою дивну руку. Він досі стискав ланцюг з Каменем. Тобі розігнув іншу руку. Важко зітхнув. Лабіринт ще більше збляк. Tip-на Ноґт переді мною прозорішав. Місяць майже зник.

— Бенедикте! — закричав я. — Ти мене чуєш?

— Так, — відказав він і став просочуватись кудись під підлогу.

— Місто тане! Ти маєш іти до мене негайно!

Я простягнув руку.

— Бранде... — сказав Бенедикт, обертаючись.

Але Бранд також провалювався, і я бачив, що брат до нього не дотягнеться. Я схопив Бенедикта за ліву руку і потягнув. Ми обидва впали на землю біля краю.

Я допоміг Бенедикту підвестися. Тоді ми вмостилися на камені. Довго сиділи мовчки. Я знову поглянув вгору: Tip-на Ноґт зник.

Я подумав про те, скільки всього трапилося за сьогоднішній день — так швидко, так несподівано. Величезний тягар утоми опустився на мене, і я відчув, що запаси моїх сил ось-ось вичерпаються, що скоро мені треба буде поспати. Я заледве міг чітко думати. Надто багацько всього промайнуло в моєму житті нещодавно. Я знову притулився спиною до каменя, спостерігаючи за хмарами та зірками. Шматочки мозаїки... шматочки, які мали б скластися, якщо їх правильно розташувати, перевернути, підкинути... Вони самі розташовувалися, переверталися й почували, неначе за вчасною волею...

— Як ти гадаєш, він помер? — запитав Бенедикт, вириваючи мене із напівсну про мінливі обриси.

— Можливо, — сказав я. — Він був у кепському стані, коли все стало розвалюватись.

— Вниз летіти довго. Може, йому вдалося втекти тим самим робом, як він і опинився тут.

— Саме зараз це не має жодного значення. Ти вирвав його ікла.

Бенедикт щось пробурчав. Він досі стискав у руках Камінь, який тепер світив червоним набагато менше, ніж раніше.

— Усе так, — зрештою вимовив він. — Лабіринт тепер у безпеці. Хотів би я... Хотів би я, щоб тоді, давним-давно, дещо зі сказаного не пролунало, а частина скоєного так ніколи й не відбулася. Щоб дещо ми знали вже тоді — і Бранд виріс іншою людиною, не став тією озлобленою, збоченою почварою, яку я бачив там нагорі. Зараз найкраще було б, аби він помер. Але це безглузда трата дечого, що могло бути чимось.

Я не відповів йому. Сказане Бенедиктом могло мати, а могло й не мати сенсу. Це не важливо. Бранд міг бути межовим психопатом, щоб це не означало, а міг ним і не бути. Усе має свої причини. Яка б бридь не трапилася, яке б не скоїлось злодійство, для нього завжди знайдеться причина. Але скільки б не було пояснень і тлумачень, а злочин від того не стає менш гидким і жахливим. Якщо хтось робить щось справді огидне, для цього також є причина. Збагни це, якщо хочеш, і тоді ти збагнеш, чому Бранд був таким сучим сином. Залишаються самі голі факти. Бранд вчинив так. Нічого не зміниться, якщо вдаватися до посмертного психоаналізу. Дії та їхні наслідки — єдине, по чому нас оцінюють оточуючі. Усе решта — це лише те, що ти отримуєш в якості дешевого відчуття власної моральної вищості, розмірковуючи, що все було б краще, якби діяв ти. А решту — залиш небесам. Я не компетентний у цих питаннях.

— Нам краще повернутися до Амбера, — сказав Бенедикт. — Безліч усього треба зробити.

— Зажди, — сказав я.

— Що?

— Я тут подумав...

Оскільки я так і не завершив речення, Бенедикт запитав:

— І?

Я повільно талірував Козирі, повернувши на місце Брандову та Бенедиктову карти.

— Тебе