Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

ніколи не цікавила рука, яку ти тепер носиш? — запитав я брата.

— Звісно. Ти привіз її з Tip-на Ноґта, за дуже незвичних обставин. Вона мені пасує. Вона працює. Саме це і довела сьогодні вночі.

— Саме так. Хіба останнє не важило надто багато, щоб списати все на простий збіг? Єдина зброя, яку ти міг там використати проти Каменя. І так сталося, що вона — частина тебе, а ти, теж так сталося, той, хто був там, нагорі, щоб скористатися нею. Простеж події в одному напрямку, а потім у протилежному. Хіба не помітно, що тут є незвичайний, ні, абсурдний ланцюжок збігів?

— Якщо ти дивишся на це під таким кутом... — сказав він.

— А я дивлюсь. І ти маєш збагнути, як і я, що тут усе значно серйозніше, ніж прості збіги.

— Гаразд. Хай так. Але як? Як це все було підлаштовано?

— Гадки не маю, — сказав я, витягнувши з колоди карту, на яку вже не дивився давним-давно, і відчув її прохолоду під пальцями, — але метод не має значення. Ти ставиш неправильне запитання.

— І що я маю запитати?

— Не «як?», а «хто?».

— Гадаєш, що якась людина підлаштувала ланцюжок подій, який почався тим, що ми знайшли Камінь?

— Щодо цього не знаю. Що таке «людина»? Але я справді вважаю, що дехто, кого ми з тобою знаємо, повернувся і стоїть за усім цим.

— Гаразд. Хто?

Я показав йому карту, яку тримав у руці.

— Тато. Це ж смішно. Він уже давно має бути мертвим.

— Ти знаєш, що якраз він і міг таке влаштувати. Він настільки вигадливий. Ми ніколи не розуміли уповні його могутності.

Бенедикт скочив на ноги. Виструнчився. Захитав головою.

— Здається мені, що ти надто змерз, Корвіне. Ходімо додому.

— Не перевіривши моєї здогадки? Годі тобі. Це не спортивно. Сядь і дай мені хвилинку. Перевіримо його Козир.

— Він би вже якось на нас вийшов.

— Я так не думаю. А зрештою... Давай! Глузуй з мене. Що ми втрачаємо?

— Добре. Чому б і ні?

Бенедикт сів біля мене. Я тримав Козир так, щоб ми обидва могли розглядати його. Ми витріщилися на карту. Я розслабив свідомість, і спробував налагодити контакт. Він з'явився майже миттєво.

Він дивився на нас і посміхався.

— Доброго вечора. Гарна робота, — сказав Ґанелон. — Я радий, що ви повернули мою дрібничку. Скоро вона мені знадобиться.

Книга п'ята

Двори Хаосу

Переклали Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук

Карлу Йоку, Найпершому читачеві[97] —

Від Лусетанії до Юклід-парку, від Сакробатус Флетс до Лебедя Х-1 — най ти житимеш іще десять тисяч років. Най не буде в твоєму лігві жодних клопотів.

Най усі дрібні божки зламають свою спільну ногу

1

Амбер: височіє і сяє на вершині Колвіра у розпалі дня. Чорна дорога: низька та зловісна, простягається з Хаосу через Ґарнат на південь. Я: лаючись та вряди-годи почитуючи щось, міряю кроками бібліотеку замку Амбера. Двері до бібліотеки: зачинені й замкнені.

Скажений принц Амбера всівся за бюро і вкотре прикипів поглядом до розгорнутого тому. У двері постукали.

— Геть! — гаркнув я.

— Корвіне, це я, Рендом. Може, відчинеш, га? Я навіть ленч приніс.

— Хвилинку.

Я знову звівся на ноги, обійшов бюро та перетнув кімнату. Рендом кивнув, коли я відчинив двері. Він приніс тацю, яку поставив на маленький столик біля мого бюро.

— Їжі не забагато? — поцікавився я.

— Не тільки ти зголоднів.

— Ну, то придумай щось.

І він придумав. Порізав м'ясо й простягнув мені один шматок на великій скибці хліба. Налив вина. Ми всілися й заходилися їсти.

— Знаю, ти досі казишся... — мовив Рендом через деякий час.

— А ти — ні?

— Що ж, можливо, я звик до цього трохи більше, ніж ти. Не знаю. Все ж... Так. Це було доволі несподівано, правда?

— Несподівано? — я добряче ковтнув вина. — Це як у старі часи. Навіть гірше. Він же почав мені подобатися, коли вдавав Ґанелона. А тепер, щойно повернувши собі владу, батько став таким самим категоричним, як і колись. Віддав нам ряд наказів, які навіть не вважав за потрібне пояснити, і знову зник.

— Він сказав, що скоро вийде на зв'язок.

— Припускаю, минулого разу він мав такі самі наміри.

— Сумніваюся.

— А ще тато жодним чином не пояснив своєї попередньої відсутності — і словом не прохопився.

— Певен, у нього були на те свої причини.

— Рендоме, мені ось що цікаво: чи міг він з'їхати з глузду остаточно?

— Він виявився достатньо кмітливим, щоб надурити тебе.

— Це була комбінація ницої тваринної хитрості й здатності змінювати подобу.

— Але ж вона спрацювала?

— Так. Спрацювала.

— Корвіне, можливо, ти просто не хочеш, щоб у нього був план, який може виявитися вдалим? Що як ти просто не хочеш, аби він мав слушність?

— Це смішно. Я не менше за інших хочу покінчити з цим безладом.

— Так, але хіба ти не зрадів би, якби отримав відповідь з іншого боку?

— До чого ти хилиш?

— Ти справді не хочеш довіряти йому.

— Визнаю. Я не бачив його — у справжній подобі — достобіса довго і...

Рендом похитав головою.

— Я не це мав на увазі. Ти розлючений, бо тато повернувся, так? Ти сподівався, що ми більше його не побачимо.

Я відвів погляд.

— Є таке, — зрештою погодився я. — Але не через вільний трон, не тільки через нього. Це він, Рендоме. Він. От і все.

— Знаю, — відповів брат. — Але ти мусиш визнати, що він ошукав Бранда, а зробити це було ой як нелегко. Він утнув фокус, якого я досі не розумію, змусивши тебе забрати з Tip-на Ноґта ту залізну руку, а мене — передати її Бенедикту. Тоді простежив, аби Бенедикт опинився у потрібному місці в потрібний час, щоб усе спрацювало і він повернув Камінь. А ще він краще за нас грає з Тінню. Він упорався з нею прямісінько на Колвірі, коли привів нас до первинного Лабіринту. Я такого не вмію.