Читати книгу - "В’язень Неба"

дикунство викликає тільки відразу. Це перша з двох причин, чому я наказав перевести Сальґадо до твоєї камери. Адже тільки в розмовах із людиною можна її пізнати. Тому я хочу, щоб ти вивідав і розказав мені, де Сальґадо заховав свою здобич із будинку Вілахоана, а також із усіх його попередніх грабунків.

Фермінові похололо на душі.

– А яка друга причина?

– Друга причина полягає в тому, що, як я зауважив, ти останнім часом неабияк заприязнився з Давидом Мартіном. Я це вітаю. Дружба – це та чеснота, що ушляхетнює людину й допомагає соціальній реабілітації в’язнів. Тобі відомо, що Мартін – письменник?

– Щось чув таке.

Пан комендант скинув на Ферміна крижаним поглядом, однак не прибрав своєї примирливої усмішечки.

– Річ у тому, що Мартін не є поганою людиною, але він багато в чому помиляється. Зокрема, твій товариш наївно вірить, що повинен захищати не гідних його старань людей і оберігати сумнівні таємниці.

– Мабуть, це через те, що він такий дивак.

– Авжеж. Тому я подумав, що було б непогано, якби ти тримався поруч із ним, уважно додивляючись і дослухаючись до всього, а потім розповів би мені, що він каже, що думає, що відчуває… Я певен, він уже розмовляв із тобою про щось важливе, щось таке, що привернуло твою увагу.

– Ну, коли вже ви запитали, то останнім часом Мартін часто жалівся на чиряк, що вискочив йому в пахвині через те, що підштаники дуже муляють.

Пан комендант зітхнув і щось тихо пробурмотів собі під ніс, вочевидь утомившись виявляти прихильність такому негідникові.

– Слухай-но ти, блазню, ми можемо це вирішити або по-доброму, або по-поганому. Я волію бути стриманим, однак мені досить узяти слухавку телефона, і твій добрий знайомий Фумеро примчить сюди за півгодини. Мені розповідали, що останнім часом, крім паяльної лампи, у нього в одній із камер у підземеллі з’явилася ще й скринька зі столярним приладдям, яким Фумеро просто дива виробляє. Я зрозуміло висловився?

Фермін міцно стиснув собі руки, намагаючись приховати їх тремтіння.

– Цілком зрозуміло. Пробачте мені, пане коменданте. Я давно не їв м’яса, мабуть, білок ударив мені в голову. Такого більше не повториться.

Пан комендант знову всміхнувся й повів розмову далі, наче нічого й не сталося.

– Особливо мені хотілося б знати, чи не згадував твій товариш про цвинтар книжок, забутих чи померлих, якось так. Добре подумай, перш ніж відповідати. Казав тобі Мартін хоч раз про таке місце?

Фермін захитав головою.

– Присягаюся вашому добродійству, що зроду-віку не чув про це місце ні від Мартіна, ні від будь-кого іншого…

Пан комендант підморгнув йому.

– Я тобі вірю. І впевнений, що ти мені розкажеш, якщо Мартін таки згадає про цей цвинтар. А якщо не згадає, то ти сам заведеш про нього мову й дізнаєшся, де він.

Фермін несамовито закивав головою.

– І ще одне. Якби Мартін розповів тобі про певне доручення, яке я йому дав, переконай свого товариша, що для його ж добра, а найпаче для добра певної дами, яку він дуже високо цінує, для добра її чоловіка й сина буде краще, якщо він докладе всіх своїх зусиль і напише справжній шедевр.

– Ви маєте на увазі сеньйору Ізабеллу? – запитав Фермін.

– А-а, він, либонь, уже розповідав тобі про неї… Таке треба бачити, – сказав пан комендант, протираючи хусточкою скельця окулярів. – Молоденька, пружна, як гімназисточка… Скільки разів вона сиділа там, де зараз сидиш ти, і благала за бідолашного, нещасного Мартіна! Не буду казати тобі, що вона мені пропонувала, бо ж я порядний чоловік, але – це тільки між нами – ця дівчинка просто обожнює твого товариша. Б’юся об заклад, що її син, Даніель, не від чоловіка, а від Мартіна, який має жахливий смак до літератури, однак неабияк знається на хвойдах.

Пан комендант замовк, помітивши, що в’язень якось дивно на нього дивиться. Погляд цей Вальсові не сподобався.

– Чого вилупився? – визвірився він.

Комендант стукнув кісточками пальців по стільниці, і зараз же двері за спиною Ферміна відчинилися. Два конвоїри підхопили в’язня попід руки й підійняли зі стільця так, що ноги його опинилися в повітрі.

– Не забудь те, про що я казав, – звернувся до нього пан комендант. – За місяць я знову чекаю на тебе в цьому кабінеті. Якщо тобі буде що розповісти, обіцяю: твоє життя тут зміниться на краще. Якщо ж ні, на тебе чекає підземелля з Фумеро та його іграшками. Тобі все ясно?

– Як божий день.

Відтак із гидливим виразом на обличчі Маурісіо Вальс махнув рукою конвоїрам, щоб забрали в’язня, і допив своє бренді. Як же ж він утомився день у день мати справу з цими неосвіченими людцями!

10

Барселона, 1957 рік

– Даніелю, ти геть поблід, – пробурмотів Фермін, висмикуючи мене із забуття.

Поки він розповідав, зала ресторану «Кан Льюїс» щезла, щезли вулиці, якими ми сюди прийшли. Я бачив перед собою лише кабінет у замку Монтжуїк і обличчя чоловіка, чиї мерзенні слова й натяки про мою матір пекли мені душу. Потім я відчув, як усередину мене пробирається пронизливий холод і шалена лють, досі мені не відома. На якусь мить більше за все на світі мені закортіло опинитися віч-на-віч із тим виродком, щоб схопити його за горло й дивитися з насолодою, як судини лопаються йому в очах.

– Даніелю…

Я замружився на мить і глибоко вдихнув. Розплющивши очі, я знову опинився в «Кан Льюїс», а Фермін Ромеро де Торрес засмучено дивився на мене.

– Вибач мені, Даніелю, – сказав він.

У роті в мене пересохло. Я налив собі склянку води й вихилив її одним духом, сподіваючись, що мова повернеться до мене.

– За що тобі перепрошувати, Ферміне? Ні в чому з того, що ти розповів мені, твоєї провини немає.

– Провина моя хоча б у тому, що я маю тобі все це розповідати, – ледве чутно промовив Фермін.

Я помітив, що він опускає очі, наче не наважується подивитися на мене, й усвідомив, наскільки боляче моєму товаришеві це все пригадувати, яким тягарем для нього є ця потреба викладати правду, і мені стало соромно за ту злість, що була охопила мене.

– Ферміне, подивись на мене.

Товариш глянув на мене краєчком ока, і я всміхнувся йому.

– Я хочу, щоб ти знав: я вдячний тобі за те, що ти розповів мені правду, і розумію, чому ти волів мовчати протягом цих двох років.

Фермін кволо кивнув, але щось у його очах підказало мені, що мої слова його не надто втішили.