Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

зовсім не подібно на тебе! – гукнув Юрій, а сам почав озиратися довкола, намагаючись зрозуміти рівень загрози.

– Нас сюди навмисно заманили, це пастка! – почали гукати кульчичани, але тут Коналінський і справді показався з-за кущів. Був не сам: із ним вийшло шестеро озброєних людей у шляхетському одязі.

«Семеро проти п’ятьох, – підрахував у голові Юрій. – Та й не знати, хто ще у тих кущах ховається».

– Не бійтеся, – гукнув Коналінський, немов читаючи думки. – Крім нас, тут нікого нема.

– Чого вам треба?! – різко запитав Юрій.

Коналінський посміхнувся.

– Порахуватися. Давно уже пора звести наш дебет і кредит, пане Кульчицький-Шелестович.

– Чудово. Можемо зробити це просто тут і зараз. Дивіться, панство, яке тут чудове місце, який краєвид, – спокійно відповів Юрій, оглядаючись на «море», що оточило їх навколо.

– Не так швидко. Спочатку ти, пане, маєш відшкодувати всі збитки за спалений фільварок.

Кульчичани перезирнулися.

– Жартуєш, чи як? – так само спокійно запитав Юрій.

Коналінський поволі запхав руку за пазуху, витяг звідти якийсь папір.

– У мене є ухвала суду про те, що ти, пане Кульчицький, здійснив напад на маєток мого батька, пограбував його і спалив. За цей злочин суд накладає на тебе, пане, баніцію, тож тепер будь-який лайдак зможе забити тебе, як пса, і принести твою голову до міської управи.

Почувши це, Юрій похолов, друзі його аж ахнули від почутого.

– І навіщо ти таке робиш? – хрипко запитав Кульчицький.

– То не я. То – мій батько. Він хоче забрати своє, а твоя загибель йому не потрібна.

– Своє забрати? Мовиш про землі за гумном? Вони наші є по праву!

– Суд – то є право! – крикнув Коналінський, Юрій же поглянув на нього і всміхнувся.

– Ну, з твоїм батьком зрозуміло. А чого хочеш ти сам?

– Помсти. Так, ти маєш кров’ю змити образу, завдану мені в Самборі. І ти її змиєш, однак спочатку твій батько віддасть нам те, що має бути наше!

– Ніколи!

– Та що з ними говорити, до шабель! – крикнув Дашинич і вихопив свою карабелю. За ним – інші. Вугерецькі також дістали зброю.

– Стійте, нерозумні! – раптом гукнув один з поляків. – На смерть ідете! У вас – порох мокрий, а в нас – пістолі! Всіх постріляємо, як псів скажених!

Він і справді наставив пістоля на кульчичан, однак Коналінський відхилив його.

– Нам не потрібна бійня. Нам потрібен тільки він. Тож давай, пане Кульчицький, кидай шаблю, поїдеш з нами.

– Не слухай їх, пане Юрку! – гукнув Дашинич.

– Ми за тебе горою постоїмо!

– А ви, мерзенні ляхи, колись перед Господом відповідь дасте за свої підлі вчинки! Бо ви – не шляхтичі, а ганебні брехуни і вбивці! – не стримався молодий Ручка.

– Що?! – загорівся й Коналінський, однак його стримав товариш.

– Чекайте, панове, зупиніться. Ми – і справді шляхта. Я – Кшиштоф Лановецький, гербу «Яструб», кажу: мусимо з’ясувати нашу справу, як і личить справжнім дворянам. Ти, Ігнатію, бийся зі своїм кривдником, а я викликаю на поєдинок он цього, що обізвав мене брехуном і вбивцею. Це буде чесно.

– Виклич краще мене! – вигукнув Дашинич.

– Я тебе, пане, викликаю! – озвався третій шляхтич. – Якуб Пинянський, роду «Тарча».

– А ти, пане, – четвертий поляк на ймення Юзеф Обідович вказав на Смужа, – станеш проти мене, якщо тобі духу вистачить!

– Стану. Пан Сметанка-Кульчицький буде нашим секундантом, – підтвердив Смуж.

– Згода.

Юрію зовсім перестала подобатися та каша, котра щойно заварилася.

– Чекайте, панове, ми так не домовлялися! Це є справа між мною та Коналінським!

– Досить, пане, слово шляхтича – не горобець. Сподіваюся, панове, у всіх є шаблі і кинджали! – перебив його Кшиштоф Лановецький і пішов роззиратися довкола. – Тут, гадаю, місце буде саме враз для поєдинку.

– Чудово, – відповів Дашинич, зіскакуючи з коня. Він поплескав по плечі Юрія. – Не хвилюйся, пане Юрку, це не перший наш двобій з ляхами і, сподіваюся, не останній.

Назад вже і справді нічого не повернеш: бійці пороздягалися до сорочок, тримаючи у руках шаблі та кинджали. Правила відомі всім – бій до перемоги, тобто, перемігши свого суперника, боєць допомагає товаришу. Розбилися по парах.

– Готуйся, пане Кульчицький, землю гризти, – сказав Коналінський, розминаючи шаблею зап’ястя, тоді ж раптово вдарив.

Уже з перших ударів супротивника Юрій відчув, що Ігнатій – боєць непростий, однак перемагати його можна і треба. Кульчицький більше переймався долею своїх друзів, адже вони не були такими вправними фехтувальниками, на відміну від їхніх супротивників, що виглядали дуже грізно. Отож, план виник сам собою – швидко знешкодити Коналінського, а тоді допомогти своїм.

Юрій впрано відбив атаку Ігнатія, а тоді сам зробив випад, черкнувши супротивника по нозі. Той скрикнув від болю і відскочив. Юрій натиснув, однак Коналінський почав відступати, пішов у глухий захист. Пововтузившись, Юрій міг би його доконати, однак раптом позад себе, вперемішку із вигуками бійців та секундантів, почув розпачливий крик болю. Ручка. Кульчицький оглянувся: Ручка був поранений і ледве відбивався від Кшиштофа Лановецького. У ту ж мить Юзеф Обідович дістав Смужа ударом кинджала в живіт. Той видихнув, опустився на землю, заливаючи своєю кров’ю жовтий пісок. Юзеф не став добивати, а рушив у бік Дашинича, котрому теж було дуже непросто у бою з Пинянським.

– Стій! – гукнув Юрій і кинувся на нього, нав’язуючи бій. Коналінський також не дрімав, тож Юрію довелося битися відразу з двома.

Тим часом Ручка знову скрикнув від болю, потім ще. Його біла вишиванка враз стала червоною: Лановецький завдав йому двох глибоких порізів – на плечі та ребрах.

– Кидай шаблю, хлопче, і я дозволю тобі вийти з бою! – запропонував Лановецький.

– Ніколи!

У ту ж мить Дашинич, побачивши, що програє Пинянському, кинувся у відкриту атаку. Поляк коротким ударом всадив йому кинджал під серце, однак Дашинич також знайшов у собі силу для удару. Впали обоє.

Обідович був добрим бійцем, навіть сильнішим за Коналінського. Юрію доводилося дуже тяжко – вести бій проти них двох одночасно, але він тримався. Коли ж Юзеф оглянувся за Пинянським і на мить втратив пильність, Кульчицький зробив блискавичний випад, рубаючи по голові. Юзеф упав. Юрій пішов на Коналінського, однак той знову «закрився».

– Проси пощади! – тим часом вимагав Лановецький у Ручки, котрий уже стояв навколішки перед ним, увесь залитий кров’ю.

– Ніколи, – простогнав хлопець.

Юрій встиг закрити його своїм тілом і шаблею. Бій закипів з новою силою – Кульчицький проти Лановецького і Коналінського. Раптом, підвівшись та крикнувши дико, кинувся в бій Ручка, на мить відволікаючи увагу супротивників. Юрій і сам не зрозумів, як йому це вдалося, але спочатку полоснув шаблею Лановецького, а