Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

class="p1">Я дякував небесам, якщо вони дарували мені день без пригод. Якщо я не мав із ким говорити.

Але інколи острови виростають самі собою, вони виринають із-під морської поверхні, як гігантські кити, черевом до неба.

І тоді немає від них спасіння, і тоді ти мусиш знову стояти лицем до лиця з циклопами або чаклунами.

Колись я житиму так, як усі, матиму дім і семеро дітей, матиму худобу, поле, дружину і багатий врожай. Колись я стану звичайним землеробом і розповідатиму, як був Одіссеєм і посеред моря говорив із провидцями, які з’являлися і зникали, як марення у сновидінні.

Але це буде потім. Зараз я маю їх бачити. Спокій — це слово, що його я залишив на великій землі, яке я сховав у підземеллі, ніхто його тепер не знайде. Ніхто ніколи не дізнається, що таке мій спокій, що таке спокій Одіссея.

Сьогодні я прокинувся рано, корабель стояв на березі невідомої землі. Я не знав, хто скерував його сюди, хто обійшов мілини, хто кинув якір у воду.

Я перекинувся через борт і торкнувся ногами води. Прохолода пішла моїм тілом, немов змія, від п’яток до колін, потім до стегон, потім до живота, потім до серця.

На березі стояла жінка у подертому одязі. Вона тримала в руках шматок хліба, ламала його, підкидала вгору. Семеро голубів сідали їй на плечі і на волосся, ходили її слідами, видзьобували крихти хліба, як золоті монети.

Вона рухалася в цій зграї птахів, у цьому пташиному вирі, танцюючи, приспівуючи, нашіптуючи, примовляючи, заклинаючи.

Я так і стояв у воді біля берега, не знаючи, що робити.

— Це ти, Одіссею? — жінка навіть не звела голови до мене.

— Ти мореплавець, ти воїн, ти вбивця, ти жертва, — сказала вона мені.

— Ти спускався в Аїд, ти бачив Іно, ти закохався в Сирену, ти витримав погляд Сцилли.

— Ти знаєш богів, ти знаєш страх, ти знаєш кохання жінок, але також ти знаєш і їхню ненависть.

Так, відповідав я. Хто ти? Звідки ти?

— Ти думаєш, що ти герой, мужній ти хитрий, ти думаєш, що про тебе складатимуть пісні, що твою історію вже розповідають по всіх землях великого моря і що тебе впізнають навіть там, де тебе ніхто не бачив. За тобою стежать боги, вони не зводять із тебе очей, Афіна вважає тебе своїм сином, Посейдон тебе ненавидить, Каліпсо в тебе закохана — але боги не вміють тримати язик за зубами, вони нашіптують усі ці історії своїм жерцям, вони переказують їм, який ти сміливий і який ти жорстокий, вони вигадують, вони прикрашають. І ось уже слава про Одіссея йде землею.

Але ж вони не знають твоєї темряви. Навіть боги не знають, що буває у твоїй душі. Боги знають лише про почуття, що їх нашіптують нам, лише про думки, що їх самі вкладають нам у голови. Але ж це не все, правда? Що роїться в твоєму серці, що породжують твої внутрішні змії, який сморід заховано за ароматами шкіри? Я знаю про тебе більше, Одіссею. Більше, ніж боги.

Я з острахом дивився на неї. Це була пророчиця? Чи це я сам, моя власна душа, її темний бік, із павиним пір’ям у правій руці, із черепом яструба у лівій руці, який дивився на себе самого знизу вгору? Темрява твоєї душі яснішає, коли дивишся на неї ззовні. Коли досліджуєш себе — як комаху, як ящірку. Коли стаєш безжальний до самого себе.

— Ти борешся проти темряви світу, — сказала вона. — Але чи знаєш ти, що робити зі своєю власною темрявою, Одіссею?

* * *

Кассандра, донька Пріама, царя Трої.

Я впізнав її.

Я бачив її в Трої, коли страх охопив місто, коли юрмища ахейців затопили його, як руді мурахи, коли вони вбивали та грабували, спалювали та плюндрували.

Аякс Локрійський зґвалтував її просто у храмі Афіни. Вона схопилася за статую богині, але він вишарпував її волосся і нищив її, з диким реготом та громовим криком. Я закликав ахейців убити його, закидати його камінням на смерть, але ніхто не послухав мене.

Афіна не пробачила злочину — ні Аяксу, ні більшості з нас. Багато хто після цього поплатився смертю за свою мовчанку.

З Трої Кассандру забрав собі Агамемнон. Він завжди був ласий на те, що належить іншим.

Але щастя його було нетривале. Коли він повернувся до Мікен, Клитемнестра, його дружина, розпорола йому черево. Кассандру вона вбила теж. Агамемнон сам мені про це розповів, коли я зустрів його у царстві мертвих.

Однак я впізнав її тут, на цьому острові, серед юрмища її дітей-голубів. Це була її тінь? Чи Агамемнон мені збрехав?

Її пророцтва були правдиві, та ніхто зі смертних не вірив їм. Так покарав її Аполлон за те, що вона не стала з ним спати.

Я буду єдиним смертним, хто слухатиме її уважно. Хто сприйматиме її слова серйозно.

— Ти маєш право лише на одне запитання, Одіссею, — сказала вона.

— Розкажи мені мою історію. Але так, як її бачили інші. Ті, хто мене любив, ті, хто мене ненавидів.

Розкажи мені про мене, але так, ніби я більше не Одіссей.

* * *

Вона розповідала мою історію так, ніби я більше не був Одіссеєм, ніби я був Навсикаєю, тонкою дівчиною, що страх її став мовчанкою, а потім — коханням.

Вона розповідала мою історію так, ніби я більше не був Одіссеєм, ніби я був Каліпсо — безсмертною, для якої смертний став буревієм, і для якого вона стала зимою.

Якщо хочеш зрозуміти іншого, мусиш ним стати. Хоча би на кілька хвилин.

Чи може чоловік стати жінкою, яку він кохає?

Так, якщо справді захоче.

Кохання — це перетворення, говорила мені Кассандра. Життя у новому тілі, життя у новій душі. Два серця, що вростають одне в одне. Дві історії, що стають однією.

Вона розповідала мою історію так, ніби я більше не був Одіссеєм, ніби я був Цирцеєю — жінкою, біля якої ти втрачаєш своє ім’я.

Я поволі згадував цю історію теж. Історію страху, історію близькості, історію чужості.

Тепер я попливу до неї. До чарівниці, у якої три дні минають, як три роки, в якої люди перетворюються на звірів і втрачають дар говорити, втрачають дар перетворювати свій подих на слова, свій стогін на стріли, що розривають душі інших від щастя чи горя.

Цирцея

— Звірі знають більше, ніж люди, тому вони мовчать.

Цирцея, донька Геліоса-сонця, богиня і чарівниця, стояла за