Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

ледь стримуюся від того, щоб не заволати «Знайшов!». Бо ж чоловік цей схожий за всіма описами на Сверстюка.

— Ні, ми ще не працюємо, вже вибачайте, — крутить головою господар. — За тиждень приїздіть, а поки ні.

— Та боюся, що колесо відвалиться, — сумніваюся я.

— А ви трохи далі у напрямку Сорок проїдьте, там кузня буде. Хороші майстри, все полагодять.

Ну, силоміць не запрешся, поїхав я геть від майстерні. Виїхав на шлях, швидко вже й кузня. Дивлюся, що стара вона, аж у землю вросла Під’їхав я, дивлюся на ворота, але там жодних позначень, ані ножів, ані чарок.

— Є хто? — питаю.

Коли виходять двоє кремезних чоловіків, і згадую я, що разом зі Сверстюком двоє братів-ковалів зникло.

— Доброго дня, — кажуть.

— Доброю. Подивіться, будь ласка, колесо, щось воно хитається. Чи доїду до Сорок?

— Зараз подивимося. А звідки їдете?

— Та з Катеринослава.

— О, довгий шлях. Ні, не доїдете. Зламається колесо, треба ремонтувати, — кажуть мені. І брешуть же, сучі діти. Я ж знаю, що колесо тільки трохи хитається і верст ще сто пройде.

— Ви поки проходьте, чаю випийте, — кажуть мені ковалі. — Ванька, чаю!

Дивлюся — вискочив якийсь чоловік:, одягнений брудно, очі перелякані, на голові капелюх. Махає руками, запрошує до літньої кухні. Вона з каменю складена, як і багато чого тут, бо ж багаті на камінь краї. Добре кухня зроблена, а що одною стіною в горбочок впирається, то і в спеку тут прохолодно. У кухні стіл старовинний, дубовий, на ньому самовар парує. Дивно, думаю, що все тут таке старе. Якщо приїхали нещодавно, мусили тільки будуватися. Хоча могли ж і готове купити.

— У-у, — мугикає до мене Ванька, очима блимає, переляканий якийсь. Показує, що чай можна пити. Приніс меду та хліба білого. Стоїть поруч, в очі заглядає, чим би ще прислужити. Де таких слуг дисциплінованих беруть? Показав йому, що може йти, а він стоїть. Тоді замахнувся на нього, наче вдарити намірявся. Воно як заскиглить, сіпнеться, аж капелюх з голови впав. А там, матінко рідна! Череп поголений і весь у шрамах. Про це я теж чув. Вибіг слуга, я чашку налиту в пічку вилив. Сів із нею, наче п’ю. Коли заходить один із ковалів.

— Що це у вас за слуга дурний такий? Я йому подякувати хотів, а він кричати почав? — дивуюся.

— З дитинства переляканий, не звертайте уваги. Як вам чай?

— Смачний! Я на чаях знаюся, але такого доброго вже давно не пив. Ще чашечку наллю. Як там бричка?

— Та години на дві роботи, не хвилюйтеся.

— І коню їжі дайте.

— Хороший у вас кінь.

— Ага, я його за копійки купив, бо занедбаний був. А зараз хороші гроші мені за нього пропонують, але не продам, бо з Чалим ніяка подорож не страшна.

Налив ще чашку, наче сьорбаю.

— Хліб беріть, мед, — господар пропонує.

— Ага, беру, — намастив добряче, з’їв, чаєм запив. — А куди тут до вітру сходити?

— А в нас туалет є. Тут раніше греки жили, з каменю туалет склали.

Показав мені, де будка, я там швиденько все, що з’їв і випив, виблював. Це я легко вмію. Вийшов, посміхаюся і позіхаю.

— Щось заморився я, мабуть, у затінку полежу.

— Та ви краще в кухні на лаві влягайтеся, щоб ґедзі не заважали.

— Добре, в кухні вляжуся, — кажу і позіхаю, як дурний. Іду до кухні, а в самого аж ноги заплітаються. І не придурююся, а так і є. Перед очима все пливе. Ледь дійшов, упав і як провалився. Не можна було цього робити, але не керував я собою. Потім чую, що говорять наді мною. Очей не розплющую, слухаю. Наче завертають мене у щось, у мішок якийсь.

— Так, раз-два, узяли! — чую голоси ковалів. Узяли вони мене і понесли кудись. Наче на вулицю, там на віз поклали, сіном прикрили.

— Тушу Вчителю покажемо, а потім бричкою та конем займемося, — каже один із братів.

— Хороший кінь! Оце так здобич!

— Головне, щоб на жертву підійшов! Н-н-но!

Затрясся віз по дорозі, мені знову паморочитися почало. Дивуюся, яке міцне снодійне, що трохи ж тільки побуло у шлунку, а вже як схопило. Якби не виблював усе, то спав би зараз, наче немовля після цицьки. І так заснув, бо заколисувало на возі. Прийшов до тями, коли знову мене несли. Сходами, вниз кудись, у прохолоду. Потім розгорнули мене, почали роздягати. Швидко та вміло. Лежу, анічичирк. Бо навіть якби підхопився, так у голові каламутно, що невідомо, чи на ногах би втримався, не те щоб битися з кимось.

— На стіл його! — це один із ковалів. — Покличте Вчителя.

Поклали мене на стіл голого. І тут мені стало страшно. Чи не помилився я? З небезпечними людьми граюся, які жодної хиби не вибачать. Ледь око одне розплющив, бачу, що в підземеллі я. Без вікон, але видно, бо кілька смолоскипів горить. Стіни з дикого каменю, он шафа з ножами та сокирами, у стелі гак міцний. Все як Посульський розповідав. Матір Божа, невже я у самому кублі тих убивць?

— Не вбивайте мене! — чую жіночий голос десь за головою, не бачу, хто говорить.

— Лежи ти! — зло відповідає коваль.

— Будь ласка! Не вбивайте! — по голосу чути, дівчина молоденька, перелякана, голос аж тремтить. Мені такі голоси як ножем по серцю, бо одразу згадую я маму свою, яка так само гірко плакала.

— Закрийте їй рота! — дратується коваль.

Якесь мугикання, і дівчину більше не чутно. Мабуть, зав’язали їй рота, Я хвилююся за неї, а потім мені аж холодно стає, бо я остаточно опритомнів і зрозумів, куди втрапив. До самих жорстоких вбивць у руки. Кістки зі слідами зрізаного м’яса, черепи в підвалі, ніж і сім чарок витанцьовують! Дурню! Як міг! Не встиг і полаяти себе, як двері відчинилися, почулися кроки. Око трохи примружив, дивлюся, іде сходами чоловік у ошатному білому вбранні, урочистіший за панотця на великодній службі. В руці тримає ціпок важкий, прикрашений камінням коштовним, що аж виблискує у світлі гасових ламп! Заплющив я око, щоб не помітили. Чую, як підійшов чоловік.

— Ось, принесли ми тушу. Подивися, Вчителю, — каже коваль, так шанобливо, наче до справника звертається