Читати книгу - "Володар Перстенів"

то сила тут не допоможе. Навіть якби ти спробував розтрощити його важким молотом, на ньому не залишилося би жодного знаку. Його не можуть знищити ні твої руки, ні мої.

Твоє невеличке вогнище, звісно, не розплавило би навіть звичайного золота. А цей Перстень уже вийшов із нього неушкодженим і навіть нерозпеченим. І загалом, у Ширі немає такої кузні, яка би могла його переплавити. Сказано, що розплавити і поглинути Персні Влади могло би полум'я дракона, але тепер на землі не залишилося драконів, чиє полум'я достатньо гаряче; й ніколи не було такого дракона, не був ним навіть Анкалагон Чорний, який би зміг зашкодити Єдиному Персневі, Персневі Всевлади, бо його викував сам Саурон.

Є тільки один спосіб: знайти Провалля Фатуму в надрах Вогняної Гори Ородруїн і вкинути Перстень туди, якщо ти справді хочеш його знищити, зробити його навічно недосяжним для Ворога.

— Я справді хочу його знищити! — вигукнув Фродо. — Або принаймні, щоби хтось його знищив. Я не створений для небезпечних пригод. Ліпше би я ніколи не бачив цього Персня! Ну, чому він потрапив до мене? Чому вибрали саме мене?

— Такі запитання не мають відповіді, — сказав Ґандалф. — Можеш бути певний, що сталося це не через якісь твої заслуги: принаймні не завдяки силі чи мудрості. Але обрали тебе, тож ти мусиш використати всі свої силу, доброту і мудрість.

— Але мені бракує всього цього! А мудрий і могутній — ти. Чому би тобі не взяти Перстень?

— Ні! — скрикнув Ґандалф, скочивши на рівні. — З його силою моя міць стане надто потужною та жахливою. А наді мною Перстень здобуде ще потужнішу та смертоноснішу владу. — Його очі зблиснули, а обличчя запалало внутрішнім вогнем. — Не спокушай мене! Бо я не хочу бути подібним до Темного Володаря, хоча шлях Персня до мого серця лежить через жаль, жаль до слабких і бажання робити добро. Не спокушай мене. Я не наважуюся взяти його, навіть аби зберігати не зачіпаючи. Бажання заволодіти ним буде непереборне. Він стане мені дуже потрібний. Переді мною — великі небезпеки.

Він підійшов до вікна, розсунув фіранки й відчинив віконниці. Сонячне світло знову залило кімнату. Сем, посвистуючи, йшов стежкою.

— А тепер, — сказав чарівник, повертаючись до Фродо, — рішення за тобою. А я завжди тобі допомагатиму. — Він поклав руку на плече Фродо. — Я допомагатиму тобі нести цей тягар, доки він буде твій. Але зволікати нам не можна. Ворог наступає.

Запала довга тиша. Ґандалф сів і закурив люльку, занурившись у думки. Його очі здавалися заплющеними, та з-під повік він пильно спостерігав за Фродо. Фродо не відривав погляду від червоних жарин у каміні, аж поки вони не заполонили всю його уяву, і йому здавалося, що він вдивляється у глибочезний колодязь вогню. Він думав про легендарне Провалля Фатуму та жах Вогняної Гори.

— Гей! — нарешті мовив Ґандалф. — Про що ти думаєш? Вирішив, що маєш робити?

— Ні! — відповів Фродо, повертаючись до себе з мороку та здивовано помічаючи, що зовсім не темно і що за вікном залитий сонцем сад. — А може, і так. Наскільки мені зрозуміло з твоїх слів, мій обов'язок — тримати в себе й охороняти Перстень, принаймні тепер, якою би не була його дія.

— Якою би не була його дія, не скоро Перстень схилить тебе до зла, якщо триматимеш його з доброю метою, — сказав Ґандалф.

— Я сподіваюся, — відповів Фродо. — Але я також маю надію, що невдовзі ти знайдеш кращого охоронця. А наразі здається, що я небезпечний, небезпечний для всіх, хто живе поряд. Я не можу, зберігаючи Перстень, залишатися тут. Я мушу піти з Торбиного Кута і з Ширу, покинути все й піти геть.

Він зітхнув.

— Я би хотів порятувати Шир, якби міг — хоча були часи, коли я проклинав його мешканців за тупість і відсталість; мені хотілося накликати на них який-небудь землетрус чи навалу драконів. Але тепер мені цього не хочеться. Я відчуваю, поки Шир залишатиметься в мене за спиною, у безпеці та спокої, я легше зноситиму свої мандри: я знатиму, що десь там є міцна опора, навіть якщо на неї ніколи вже не ступить моя нога. Звісно, інколи я думав про те, щоби звідси піти, але уявляв собі це як розвагу, низку пригод у стилі Більбо чи навіть кращих, і зі щасливим кінцем. Але ця подорож буде вигнанням, від небезпеки я втікатиму до ще більшої небезпеки. І, напевно, я мушу піти сам, якщо мені судилося це зробити й урятувати Шир. Але я почуваюся таким маленьким, закинутим і навіть зневіреним. А ворог такий могутній і страшний.

Він не сказав Ґандалфові, що в ту мить, коли він говорив, у його серці спалахнуло велике бажання піти слідом за Більбо, піти слідом і, можливо, навіть його знайти. Бажання було таке сильне, що навіть подолало його страх: він мало не кинувся бігти, отак униз дорогою без капелюха, як це зробив Більбо якось уранці багато років тому.

— Мій дорогий Фродо! — вигукнув Ґандалф. — Гобіти — справді дивовижні створіння, я і раніше це говорив. Можна все про них дізнатися за місяць, а все ж через сотню років якоїсь миті вони тебе здивують. Я майже не сподівався на таку відповідь, навіть від тебе. А Більбо зовсім не помилився, обравши тебе своїм спадкоємцем, хоч і мало він думав про те, наскільки це виявиться важливим. Боюся, ти правий. Перстень не вдасться надовго приховати в Ширі; і заради тебе, як і заради інших, тобі треба буде піти і позбутись імені Торбина. Тепер не дуже безпечно носити це ім'я поза межами Ширу чи в Дикому Краї. Зараз я дам тобі дорожнє ім'я. У дорозі ти будеш паном Підгіром. Тільки не рушай у путь сам-один. Не йди сам, якщо знаєш когось, кому можеш довіряти і хто захоче йти поряд, а ти захочеш узяти його зі собою в незнані випробування. Та якщо шукатимеш товариша, вибирай уважно! І стеж за тим, що говориш навіть найближчим друзям! Ворог має багато нишпорок, він усе чує.

Раптом він зупинився і прислухався. Фродо збагнув, що довкола, в кімнаті й у саду, було дуже тихо. Ґандалф підкрався до вікна. А тоді враз вистрибнув на підвіконня і простягнув довгу руку за вікно. Почувся вереск, а за ним з'явилася кучерява голова Сема Правонога, витягнена за вухо.

— Ну-ну, клянусь бородою! — сказав Ґандалф. — Та це ж Сем Правоніг? Що ж він тут поробляє?

— Та що ви, пане Ґандалфе! — сказав Сем. —