Читати книгу - "Цензор снів"

часом Курчалаба продовжувала:

Раз го в дупу, раз го в яя, фай-дулі, фай-дулі-фай.

Так ся лупит пуліцая, фай-дулі, фай-дулі-фай!

— Не чули про мене? — ще раз перепитав одновухий.

— А чо би мали чути, — сказав я. — Та й звідки.

— В газетах писали.

— І що там писали? — спитав Кулюс.

— Про червоного душія.

— То ти? — з неабияким подивом промовив Кулюс.

— То я, — з неприхованою скромністю відповів той.

— О рани Господні! — вжахнулася Курчалаба. — А я біля нього такво сиджу!

— Не бійтеся, пані, — відказав одновухий, — мене старі спиті порхавки не збуджують. Та й капелюшок у вас зелений.

— О, диви, який молодий! За кілька днів будеш гнити в Брюховицькому лісі.

— То чим ви займалися? — спитав я. — Душили?

— Так. Жінок у червоних капелюшках. Така в мене була вузька спеціалізація.

— А де ви загубили одне вухо?

— О, то ціла історія, — зрадів душій. — Була в мене біня[24], ходила завше в червоному капелюшку. Але раз я її прилапав з якимсь мундуровим[25]. Нє, жиби вони шось не те робили, шо нє, то нє, але дефілювали си на Корсо[26] попід руку. То мене не на жарт вкурвило, я зробив їй шкандаль, а вона сказала, жи не хоче мене більше знати, й виштовхала з хати. Я кілька днів не мав собі місця. І думаю, шо б мені таке зробити, жиби вона повірила, як я її сильно люблю. І ту я згадав про Ван Ґоґа. То такий маляр славетний, котрий втяв си вухо і післав го коханій. Шо там далі було з ними, не знаю, бо то я прочитав на клаптикові газети, як-єм крутив папіроску. Але вирішив, шо вона мусила то оцінити дуже високо. Ну і я подумав, жи такий подвиг можна повторити. Та й повторив. Післав їй своє вухо. Але то ніц не помогло, бо курва є курва, і на то ради нема. Вона те вухо викинула псові. Так мені й відписала: «намастила-м го смальцем і дала Бриськові». І то мене так пойняло, шо відтоді я став душити всіх курвів у червоних капелюшках.

— І скільки було жертв?

— Поліція нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.

— То ніби вам на тому ся розходило? — спитав Кулюс. — На одну більше чи менше, не грає ролі.

— Перепрошую, — твердо промовив душій, — я чужі жертви на себе не хочу брати. На тім світі, коли вони всі мене обступлять, я не хочу чути від них жодних претензій, жи з’явилася поміж ними ше якась фіпця, якої не торкалися мої чутливі музикальні руки. — Він випростав свої довгі пальці й поворушив ними так, ніби перебирав клавіші. — Найбільше я любив фільми про гангстерів, але мусив ходити на мелодрами, бо кобіти фільми про гангстерів не дуже шанували.

— У нас гангстери неможливі, — сказав Кулюс, — бо ми п’ємо пиво. А треба було пити віскі.

— Я пив. Ніц особливого, — сказав душій. — Самограй. — Потім зиркнув у вікно: — Приїхали.

Чути було, як скреготнула брама.

— Ну, виповзайте! — гукнув капрал, відчинивши двері.

— Я перша, — сказала Курчалаба і, підійшовши до краю авта, простягнула поліцаєві руку: — Прошу дамі подати руку.

— Ще чого! Злізай!

— Е ні! Інакше не злізу! Що то у вас за виховання! Ким була ваша мама? Продавала фйолки на Сиктуській? Та певно! Де би вона могла синочка навчити, як поводитися з дамами!

Капрал втрачав терпець:

— Попхайте її там, бо вже мене колотит від неї.

— Е-е, як можна! — сказав поважно Кулюс. — То ж таки дама.

Врешті поліцай таки подав їй руку, і вона з великим фуком зійшла східцями на землю, а ми за нею. Курчалабу повели до жіночого відділу, і вона гукнула нам на прощання:

— Хвіст догори!

— Ви її знаєте? — запитав я в одновухого. — Чому її прозвали Курчалабою?

— А ви не бачили її рук? Худі, з довгими лазурями — чисто курячі лаби. Такі ручки проникали в будь-яку кишеню і в будь-яку торбинку. Майстриня!

Нас повели через безлюдне подвір’я до приміщення тюрми, але спочатку завели до канцелярії і наказали викласти речі, аби їх дбайливо переписати. Я виклав кавалок гребінця, одну шнурівку, складаного ножика і два золотих. Душій витрусив з кишень лише тютюн. Кулюс виклав на стіл жменю пражених соняхів, зіжмакану хустинку до носа, пуделко з-під сірників і годинник-цибульку, стрілки на якому надійно завмерли.

— Нащо вам то? — спитав капрал, пробуючи накрутити дзиґарок. — Він зіпсований.

— То пам’ятка мого засраного дитинства, — сказав цілком поважно Кулюс. — Я його позичив у свого татуська, коли він попав під трамвай.

— А-а, — хитнув головою капрал і сховав усі наші речі по конвертах, лише соняхи й тютюн змів до сміттярки.

— Прошу пана, — звернувся до нього Кулюс, — чи не будете такі ласкаві повернути мені пуделочко.

— Пізніше тобі все повернуть.

— Але ж він до того часу здохне.

— Хто?

— Хрущ.

— Який в сраці хрущ? Що ти мені голову морочиш? Забув де знаходишся?

— Бо там, прошу я вас ґречно, є хрущ, і він здохне з голоду.

Капрал поліз у конверт, витяг пуделочко, там і справді сидів хрущ і рухав вусиками достоту, як і пан капрал.

— Коли мені сумно, — пояснив Кулюс, — я прикладаю пуделочко до вуха і наслухаю, що мені хрущик хоче повідомити. То така забава ще і дитинства, бо тоді приходять до мене в спомини золоті дні, оповиті медовим сяйвом сонця.

— Тьху, — сказав капрал. — Забирай свого хруща.

Кулюс чемно подякував. Канцеляристи, що сиділи за бюрками, не зводили з нас очей, і капрал, аби задовольнити їхню цікавість, мрукнув:

— О, маєте! Червоний дутій.

Всі одразу пожвавилися. Пані в окулярах промовила:

— Навіть пристойно виглядає.

— Тим і брав, — сказав капрал таким тоном, ніби він усе вже знав про душія.

— Нарешті я зможу вбрати свого червоного капелюшка, — сказала пані.

— А нині ви його при собі не маєте? — запитав невинним голосом душій.

— Ні! — скрикнула пані істерично. — Не