Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

третій помічнику, - спитав капітан, - що ти робив на пожежі?

Чон До замислився.

- Ну… Воду відрами носив?

Капітан скривився. Він підняв із палуби кросівку і роздивився її кольори: жовте й зелене з бразильським ромбом.

- Ні, так ми нічого не пояснимо, - мовив він і викинув кросівку за борт. Підняв іншу, білу зі срібною галочкою. Теж викинув.

- Скромні риболови вийшли в щедрі північнокорейські води, - почав капітан, - своєю працею збагачуючи найдемократичнішу націю світу. Хоч як вони втомилися, хоч вони й перевиконали свою революційну норму, вони знали, що наближається день народження Великого Вождя Кім Ір Сена і що достойники з усього світу прибудуть віддати йому шану.

Перший помічник приніс ті кросівки, які беріг під ліжком. Глибоко, болісно зітхнувши, викинув їх у море. І продовжив:

- Що ж могли зробити ці скромні рибалки, щоб ушанувати Великого Вождя? Вони вирішили добути вишуканих північнокорейських креветок, предмет заздрості всього світу.

Стерновий підгилив ще одну кросівку в море.

- Славлячи Великого Вождя, креветки радо пострибали з океану в рибальські сіті.

Машиніст став спихати за борт цілі купи кросівок.

- Аж тут, боязко ховаючись у тумані, підкралися американці, - додав він, - на величезному судні, купленому на криваві долари капіталізму!

Другий помічник на мить заплющив очі. Він зняв кросівки й залишився босим. В очах його читалося: «Найбільша несправедливість відбувається просто зараз!» І з його рук кросівки теж вислизнули й упали у воду. Він удав, що дивиться в далечінь, щоб ніхто не побачив його обличчя.

Капітан звернувся до Чона До:

- Яка ж твоя роль, громадянине, у цій історії неприхованої імперіалістичної агресії?

- Я все бачив, - сказав Чон До. - Юний другий помічник занадто скромний, щоб хвалитися своєю хоробрістю, але я бачив, я бачив усе: як американці скочили на наше судно, щоб захопити нас зненацька, як південнокорейський офіцер вів їхніх солдафонів, немов псів на ланцюгу. Я бачив, як вони ображали нашу країну й загорталися в наш прапор, але коли вони торкнулися портретів наших вождів, тут, немов блискавка, немов дух вірної самопожертви, з’явився другий помічник, витяг ніж і хоробро кинувся на цілий загін американських свиней! За мить американці відступили, боячись за своє життя! Отаку хоробрість і революційну звитягу виявив наш другий помічник!

Капітан підійшов і поплескав Чона До по спині. По тому всі «найки» було скинуто в море, так що за «Чунмою» простяглася ціла вервечка кросівок. Зібране за цілу ніч викинули за борт протягом кількох хвилин. Тоді капітан звелів принести вогнегасник.

Машиніст приніс його до борту, і всі дивилися, як вогнегасник занурюється під воду. Носом донизу червоний балон опускався в глибини. Настала черга рятувального плота, який поклали на поруччя. Усі на прощання подивилися на нього в жовтому надвечірньому світлі, але коли перший помічник зібрався скидати, капітан його зупинив.

- Зажди. - Капітан замислився на мить. - Хоч погляньмо, як він працює.

Капітан смикнув за червону ручку, і, як обіцяв лейтенант, човен вибухоподібно надувся, не встигнувши навіть торкнутися води. Він був новенький, чистий, з подвійним краєм, з навісом від поганої погоди, у ньому могла б уміститися вся команда. Нагорі поблискувала маленька червона лампочка. Усі разом провели очима їхній рятувальний човен, який поплив у безвість без них.

Чон До проспав, доки дійшли до порту Кінчхе під вечір. Уся команда начепила червоні партійні значки. У доках їх зустріла велика група: кілька солдатів, морський міністр із Чхонджина, якісь місцеві партійні чиновники та журналіст із місцевого відділу «Родон сінмун»[12]. Вони всі знали про зухвалі радіосигнали американців, хоча ніхто й не збирався кинути виклик американському флоту й урятувати «Чунму».

Чон До розповів свою легенду, а коли журналіст спитав, як його звати, Чон До сказав, що це неважливо, адже він лише скромний громадянин найвеличнішої країни світу. Журналістові це сподобалось. У доки прийшов і літній добродій, якого Чон До спочатку не помітив, - у сірому костюмі і з їжачком сивого волосся. Але руки в нього були такі, що, побачивши, неможливо було забути: колись переламані, вони неправильно зрослися. Вигляд у них, власне, був такий, ніби їх засунули в механізм лебідки на «Чунмі». Коли все скінчилося, старий і журналіст відвели другого помічника вбік, щоб отримати підтвердження цієї історії й записати пряму мову.

Коли стемніло, Чон До пішов рейками вагонеток для риби на новий консервний завод. На старому виробили невдалу партію бляшанок риби, і багато громадян загинуло від ботулізму. Проблему виявилося неможливо локалізувати, тож вирішили збудувати новий завод поряд зі старим. Чон До пройшов повз рибальські судна, повз пришвартовану «Чунму», яку вже розвантажували якісь люди в сорочках із комірами на ґудзиках. Якщо чхонджинські бюрократи не виявляли надзвичайної вірності й послуху, то мусили вирушати в паломницьку подорож до Вонсана чи Кінчхе й тижнів зо два послужити, займаючись революційною працею, наприклад, день і ніч розвантажувати рибальські судна.

Чон До мешкав у домі начальника заводу - великому, красивому будинку, у якому всі інші боялися селитись з огляду на те, що сталося з начальником заводу і його сім’єю. Чон До жив лише в одній кімнаті - на кухні, де було все, що треба: лампочка, вікно, стіл, пічка й спальне місце, яке він собі сам влаштував. На суходолі він проводив лише два дні на місяць, і якщо в будинку й було щось загадкове, то привиди, здається, його не турбували. На столі вмостився передавач, який Чон До збирав. Якщо передавати короткими періодами, як тоді американці з морського дна, то, може, йому вдасться лишитися непоміченим. Але що ближче було до завершення роботи, то повільніше вона йшла, бо про що він говоритиме по радіо? Розповість про солдата, який говорив: «Смокі, смокі?» Чи про обличчя капітана, коли вони пливли на південь понад широкими пустельними піщаними пляжами Вонсана, про який усім пхеньянським бюрократам розповідають, що їх відправлять туди раювати на пенсії?

Чон До заварив собі чаю на кухні, поголився вперше за три тижні. З вікна дивився, як розвантажують «Чунму» в темряві люди, які, певне, благають долю, щоб швидше настала та мить, коли вимкнуть електрику й можна буде лягти на свою койку. Спочатку він поголив навколо рота, а потім замість того, щоб допити чай, хильнув китайського віскі; у звуках бритви йому чувся ніж, що ріже акулячу шкіру. Справді, щось захопливе було в тому, як він розповідав журналістові свою історію, і на диво передбачливим виявився капітан: журналістові не було навіть потрібне його ім’я.

Пізніше