Читати книгу - "Подорож на край ночі"

мій діагноз зоставався непевний. Медичні авторитети постановили якийсь час поспостерігати мене. Моїй подружці Лолі, а також матері дозволили навідувати мене. Оце й усе.

Поранених із психічними розладами поміщали в ліцей Іссі-де-Муліно, нашвидку переобладнаний для лагідного або немилосердного — залежно від того, хто що бовкне — цькування подібних до мене солдатиків, чий патріотичний ідеал геть випарувавсь або захирів. Аж надто жорстоко до нас не ставились, проте ми всякчас відчували, як нас невсипуще пильнують мовчазні наглядачі, обдаровані величезними вухами.

Коли закінчувавсь період спостереження, той або той пацієнт непомітно зникав із клініки, його везли в притулок для божевільних, на фронт, а чи — й досить часто — на розстріл.

Мені завжди кортіло дізнатися, хто перший з товариства, що стиха перемовлялось у їдальні цього таємничого закладу, перейде в стан примар.

Біля самої брами в невеликій будці мешкала консьєржка, що продавала нам льодяники, помаранчі й голки з нитками для пришивання ґудзиків. Крім того, вона давала нам утіху. Унтер-офіцерові це обходилось у десять франків. Купити втіху міг кожен, тільки слід було стерегтися відвертости, що часто виникає в такі хвилини. Бо ті душевні пориви могли коштувати вкрай дорого. Все, що хлопці довіряли консьєржці, вона якнайдокладніше переповідала головному лікареві, і на кожного могли завести досьє для військового трибуналу. Ніхто не сумнівавсь, що через довірливість розстріляно капрала з африканського корпусу, якому не було й двадцяти років, резервіста з інженерних військ, що наковтався цвяхів, аби йому болів живіт, і ще одного істерика, що розповів консьєржці, як удавав на фронті напади паралічу… Одного вечора вона, провокуючи, запропонувала мені військовий квиток начебто вже померлого батька шістьох дітей, мовляв, з таким квитком можуть призначити в тилові частини. Одне слово, падлюка, зате в ліжку була просто чудова й незмінно дарувала всім радість. Отже, справжня хвойда. Власне, для втіхи потрібні саме хвойди. В пригодах, де працює зад, підлота зрештою — наче перець у доброму соусі: перчину не їдять, але без неї не можна обійтися.

Будівлі ліцею стояли на широкій, позолоченій літом терасі, ховаючись серед дерев; з тераси відкривалася напрочуд гарна панорама Парижа. По четвергах на терасі нас чекали відвідувачі, серед них і Лола, яка щоразу приносила мені тістечка, поради й сигарети.

Своїх лікарів ми бачили щодня. Вони зичливо розпитували нас, але ми ніколи не знали, що в них на думці. Приязно посміхаючись, лікарі носили в кишенях наші смертні вироки.

Чимало пацієнтів, хлопців слабкої вдачі, заведені в оману такою зичливістю та уважністю медиків, геть упадали в розпач, утрачали сон, ходили ночами з кутка в куток по палаті і вголос протестували проти власної малодушности, затиснуті між надією та відчаєм, немов на зрадливому гірському схилі. Вони катувались отак, аж поки одного вечора зривались і в усьому признавалися головному лікареві. Після цього ми їх уже ніколи не бачили.

Я теж не мав спокою. Та якщо ти кволий, то наберися сили, зневажаючи людей, котрих боїшся найдужче. Слід навчитися бачити їх такими, якими вони є, навіть гіршими, відчувати всю їхню ницість, тобто бачити їх з усіх боків. Це додає тобі снаги й захищає так, що й уявити годі. У тебе самого немов виростає друге „Я“. Відтоді вас двоє, а їхні вчинки вже не мають для вас паскудного містичного чару, що ослаблює силу й волю. Отож їхнє прикидання вже ніколи не заведе вас в оману й не спровокує душевної кризи.

Поряд зі мною лежав капрал, що теж самохіть пішов на фронт. До початку війни він викладав історію та географію в Туренському ліцеї. А тепер виявилося, що він — злодій, якому годі знайти рівню, затятий крадій консервів: колишній викладач безжально їх цупив з полкового обозу, з хур інтендантської служби, зі стратегічних резервів, — крав усюди, де бачив.

Отже, разом із нами він потрапив сюди, зразу збудивши підозри військового трибуналу. Та оскільки капралова родина вперто доводила, що бідолаху приголомшили й деморалізували вибухи набоїв, слідство місяць у місяць відсувало порушення справи. Зі мною капрал спілкувався дуже рідко. Здебільша він годинами розчісував собі бороду, а якщо й озивався до мене, то майже завжди говорив про те саме: буцімто винайшов засіб не робити дітей своїй дружині. Чи справді капрал був божевільний? Коли світ вивертається навиворіт (а бути божевільним означає запитувати, чому нас убивають), стає очевидним, що набути слави божевільного нічого не варто. Правда, слід, щоб у те повірили, — та коли йдеться про втечу від патріотичних гекатомб, людські мізки спромагаються на таке, що потім тільки очі вирячуєш.

Усе найцікавіше відбувається, безперечно, в пітьмі: правдивої історії людства не знає ніхто.

Того капрала звали Преншар. На що ж він зважився, рятуючи свої сонні артерії, легені й зорові нерви? Ось де основна проблема, і її треба порушувати перед усім людством, аби нітрохи не відступити від гуманности й практичности. Але ми від цього дуже далекі, ми крутимось в ідеалізованому безглузді, нас стережуть нездорові войовничі штампи, а ми, щури, вже задихаючись від диму, перейнявшись безумством, прагнемо покинути охоплений вогнем корабель; у нас немає жодного спільного плану, ми не віримо один одному. Приголомшені війною, побожеволіли: нас доконує страх. Страх — це друге обличчя війни, зворотний бік тієї ж медалі.

Серед того загального безуму колишній викладач ліцею Преншар виказував мені певну прихильність, тим часом, звісно, стережучись мене. Там, куди нас заслано, не могло існувати ні приязні, ні повної довіри. Кожен говорив тільки те, що вважав за корисне для своєї шкури, оскільки все або майже все потім переповідали кому слід викажчики, що пильнували за нами день і ніч.

Вряди-годи хтось із пацієнтів зникав, отже, його справу вже визначено — її розглянув військовий трибунал: бідолаху засилали в африканський штрафбат, або на фронт, або для дальшого лікування до Кламарської божевільні.

На їхнє місце незмінно прибували інші бідолахи, їх звозили з усіх родів військ: молодесеньких і пристаркуватих, боягузів і хвальків; щочетверга до них приходили батьки, дружини й навіть діти, що ошелешено вирячували очі.

У залі побачень ці родичі рясно проливали сльози, надто ввечері. Сюди приходило плакати безсилля людей перед війною: посидівши, жінки й діти, бліді від газових ламп, поверталися коридором додому, спроквола човгаючи ногами. То було велике й огидне стадо плакальниць.

Лола провідувала мене в цій своєрідній в'язниці, й такі візити видавалися їй романтичною пригодою. Ми не плакали — ні вона, ні я. Нам не було де брати сльози.

— Фердінане, ти справді збожеволів? — запитала вона мене одного вечора.

— Так, я