Читати книгу - "Аеропорт"

из вас пулеметчик? Кто вчера с башни покрошил моих парней?[37]

Мовчання. Без жодної команди хлопці в камуфляжі починають бити арматурою всіх, хто лежить на підлозі. Удари, крики, стогони, знов удари. Через хвилину побиття припиняється.

Чути важке дихання й тих і других. Хтось стогне, хтось уже ні. Двоє лежать нерухомо.

— Ну что, твари, память не вернулась?[38] — знову кричить Ваха, піднімає руку з битою й трьома ручними годинниками на зап’ястку.

— Усе, харе-маре. Я кулеметник із вежі, — говорить Фелічита, по життю — Сашко Полунін, двадцятишестирічний шкільний учитель фізики із Сум, етнічний росіянин.

Фелічита не встигає виплюнути кров із розбитого рота, як на нього сиплються удари арматурою з усіх боків. Уже безживне тіло кулеметника сепари люто штурхають ногами хвилини дві-три.

— Все, парни, все, — раптом кричить із сильним кавказьким акцентом якийсь молодий сепар у чорному комбінезоні. Нахиляється над тілом Фелічити, мацає пульс. — Дышит еще. Балныца нужно[39].

В ангарі мертва тиша. Її раптом порушує інший кавказький голос, звідкись позаду натовпу. Не крик, не голосно, роздільно:

— Балныца, гавариш? А курорт, море Черное, шашлик-машлик нэ нада?[40]

Натовп розступається. Невисокий кремезний чеченець середніх років, лисий, із рудою бородою, повільно, перевальцем, на своїх міцних коротких і кривих ногах виходить уперед. В одній руці в нього ТТ, в іншій — довгий прямий кинджал.

Він простягає кинджал молодому чеченцю, що схилився над Фелічитою. Говорить щось різко й гортанно своєю мовою. Молодий підводиться, дивиться в очі рудому, відповідає щось тихо й коротко по-чеченському. Відводить простягнутий кинджал рукою й різкими кроками майже вибігає з ангара. Усі мовчать. І знову чутно тільки важке дихання і стогони тих, що на підлозі.

Старший чеченець повільно хитає головою, щось говорить сам до себе. Вставляє кинджал у піхви, опускає руку з пістолетом у бік Фелічити й двічі стріляє тому в голову. Без слів розвертається й виходить з ангара слідом за молодим.

«Геть племінник знахабнів. Учити треба поважати старших», — думає командир батальйону Шаміль Бараєв, поки повільно й важко крокує в супроводі озброєної до зубів охорони в чорному тихими, сірими, неживими донецькими вулицями. Ще один день у чужому місті не вдався.

— Что ж вы делаете, сволочи! — голос Медведя з підлоги порушує липку й щільну тишу в ангарі. — Он же просто солдат, как и вы[41].

Усі навколо мовчать, аж поки до смиканого Вахи повертається мова.

— Какие вы, на х…й, солдаты! Вы фашисты е…ные! Бендеровцы, б…дь![42] — істерить він.

Вимкнувши світло, Ваха і його люди виходять з ангара. Клацає залізо замка. Тьма падає на Медведя і його людей, як важка завіса…

За кілометр від ангару, де на холодній бетонній підлозі стікали кров’ю українські кіборги, у новому терміналі нічна пітьма поступово змінилася вогким днем, без неба, без повітря. Суцільний чад довкола.

Усі готувалися до прибуття «чайки». Стрільці, кулеметники на позиціях. Олексій сидів під підвіконням порожнього вікна, крізь яке замість світла й повітря всередину будівлі заповзав пороховий дим. Він перевіряв камери, виставляв режими, протирав оптику.

Усі інші поруч із ним клацали затворами, виставляли свої режими й свою оптику…

Професор і Тритон стояли біля самого вікна. Професор акуратно поклав свій автомат поряд зі снайперською гвинтівкою Тритона із зовнішнього боку вікна на гору сміття. Чекали.

Мертві в мішках складені майже штабелем назовні. Поранені із забинтованими головами, руками й ногами сиділи за цією страшною пірамідою з мішків зїхніми назавжди заснулими товаришами.

— Їдуть!

З туману й диму зліткою в бік термінала повільно вповзало щось незрозуміле й моторошне, обвішане мертвими тілами в мішках і без мішків, простріляними десятками куль.

Несподіваний звук вхідного телефонного повідомлення в кишені в Олексія розсік тишу в терміналі, наче перший такт похоронного маршу.

Усі повернули голови на цей звук, ніби це повідомлення було кожному з них. І справді, воно було кожному з них:

«Де ти? Як ти? Думаю про тебе…»

«Де я? У пеклі», — хотів був написати у відповідь Олексій, але передумав, просто вимкнув телефон і запхнув його назад до кишені.

Глава VII. МВЧ

Навіть на самоті він намагався возсідати, а не сидіти на стільці. Спину тримав прямо, зиркав на своє відображення праворуч у дзеркалі. Стілець був зависокий на його зріст, але маленький лисуватий худорлявий чоловік таки дотягувався ногами до підлоги. Було недуже зручно, але дуже важливо для нього. Він був одночасно і низько і високо. Він був маленький і водночас дуже великий чоловік.

Його так і звали — Маленький Великий Чоловік. За доби, коли навколо всі великі люди, навіть якийсь зачуханий, хоча й кривавий, Салах ед-Дін Ахмед Бокаса, були президентами, а дехто навіть обирався народом, він був царем. Царем гори, як він полюбляв жартувати, але, якщо серйозно, він був царем величезної Азійсько-Європейської Держави. Спершу називали її Європейською, а потім, коли з усіма сусідами, ближніми й дальніми, пересварилися, стали називати так. Сусіди стисло називали їх просто Мордор.

Мешканці АЄД ображалися за таке прізвисько й натомість відмовлялися купувати в цих країнах квіти, а ще — сир, сметану, вершки, шпроти. Мало хто з них пам’ятав, як раніше називалася їхня країна, бо підручники історії переписувалися при кожному новому тирані, батькові народів, який приходив у палац ненадовго, а залишався назавжди, поки сам не помирав. З усіх лише один пішов сам. І тільки він був президентом. Решта були царі й королі, включно з нинішнім «царем гори», якого й привів за ручку той єдиний президент.

У палаці не було жодної жінки. Але озброєної охорони було стільки, що в разі непередбачуваних обставин і табакерка виявилася б зайвою. Він відігнав цю думку, як набридливу муху від парової котлети, яку, ретельно прожувавши, заїв шматочком білого хліба й запив ковтком теплої «Боржомі».

Тепер, після дивовижного й багато в чому випадкового відновлення нормальних стосунків із Грузією, цар не відчував незручності від того, що п’є політично неправильну воду. Він чесно намагався перейти на вітчизняні Єсентуки, перепробував усі номери. Але організм відмовлявся приймати цю пересолену воду з-під крана, бутильовану в підвалі сусідньої підсобки.

Його величність витер тонкі безбарвні губи теплою вологою махровою серветкою, підвівся і з певним зусиллям, по-качиному перевалюючись з ноги на ногу, рушив у бік дверей. Щойно охоронець відчинив перед ним двері, він вийшов у коридор уже майже прямо, одну руку тримаючи нерухомо, а іншою відмахуючись у такт крокам,