Читати книгу - "Аеропорт"

наче при боці в нього висіла шабля чи кортик. Йому навіть колись сказали, шо ходою він нагадує Колчака. Видно, у кіно побачили. Думали, що це прозвучить як комплімент, адмірал усе-таки.

— У мене б Колчак і до Іркутська не дістався, — відповів він тоді. — Максимум до підвалу в Єкатеринбурзі.

Маленький Великий Чоловік уніс себе до малої зали для конференцій і відразу подивився на своє відображення у величезному дзеркалі, яке висіло в золотій рамі на стіні навпроти входу. Він пильнував кожен власний рух, кожен жест, дихання, слово. У залі на нього вже чекав таємний радник Жмурков. Ніхто не знав, як звали Жмуркова на ім’я. Це було таємницею (він же був таємним радником). Усі знали його просто як Жмуркова. Він ні з ким ніколи не розмовляв, окрім МВЧ, якому таємно щось радив, після того МВЧ спочатку стирав на порох будинки, селища й цілі міста у своїй країні, а потім перейшов на цілі півострови та волості в сусідніх країнах.

Жмурков стояв, прихилившись спиною до каміну, у позі Мефістофеля. Одна нога, ледь зігнута в коліні, спиралася на мисок. Рука підтримувала лікоть іншої, на кисть якої опиралася голова із задумливим, зануреним у себе лицем з орлиним носом і чорними, бездонними, як вугільна шахта, очима. Жмурков, як зазвичай, був одягнений у все чорне, мов капелан, починаючи з чорного трико. Комірець-стійка антрацитово-чорної сорочки разом із великим і вказівним пальцями правиці підпирали точене пещене підборіддя з глибокою ямочкою.

«Господи, шпаги бракує для повноти картини», — подумав МВЧ, коли Жмурков, вийшовши з образу Мефістофеля, відвісив йому шанобливий уклін, схожий на придворний реверанс. МВЧ навіть трохи пересмикнуло від того, як Жмурков швидко-швидко перебирав білими пальцями зімкнутих перед собою рук. Цареві на мить здалося, що у радника в паху корпається клубок товстих білих хробаків.

Подолавши хвилинний блювотний рефлекс, МВЧ ледь кивнув йому у відповідь і покрокував до трону, притримуючи невидимий кортик. Возсів на трон і поглянув на годинник Blancpain Léman Aqua Lung Large Date на правій руці. Він любив цей годинник більше за інші зі своєї колекції, але потай заздрив Патріарху, годинники якого мали властивість у потрібний момент ставати невидимими, як Чеширський кіт.

Одного разу обідали в Патріарха. Якраз подали запечених лебедів, фаршированих вітчизняними трюфелями й маслинами. Владика пригубив зі свого келиха Shiraz Rosemount[43] вітчизняного виробництва й зиркнув на годинник, а МВЧ одразу пожартував у своїй особливій манері:

— Махнемося не глядячи?

— Чим, сину мій, душами? — пожартував у відповідь Патріарх.

— Ні, Владико. Ви ж знаєте, що це неможливо. Махнемося годинниками?

Владика знову змахнув, мов лебединим крилом, парчевим у позолоті рукавом. І — о диво! — годинник зник!

МВЧ, сам великий любитель, поціновувач і в якомусь сенсі колекціонер наручних годинників, ніде ні до, ні після більше не зустрічав такого безслідно зникаючого Breguet, як у Патріарха.

«Ну, нічого, — виснував монарх подумки. — Треба бути скромнішим. Скромність… страшить».

— Щось наш шановний Воєвода сьогодні запізнюється, — стиха, наче до себе, промовив Жмурков, чим перервав царські заздрісні й мрійливі роздуми про годинники та філософські — про скромність. — Схоже, новини не надто радісні.

Насправді, обидва знали, що сьогодні Воєвода, виряджений, як щось середнє між пріснопам’ятними Піночетом і Каддафі, понад дві години промучився в кімнаті очікувань на першому посту. Після чого за спеціальною вказівкою МВЧ був підданий принизливому випробуванню. А саме — його кілька разів прогнали через рамку металодетектора, змусили викласти з кишень усе, включно з дріб’язком і трьома мобільними, жуйкою, двома презервативами й цукеркою «Корівка», а також попросили відчепити з грудей і живота всі ордени, включно зі значком ГТО та медаллю «За відвагу на пожежі», яку він отримав за згорілий дощенту Манеж. Хай понервує. Хай відчує нарешті «надзвичайність ситуації».

Царю сподобалося це словосполучення (до свого останнього підвищення Воєвода відповідав у країні за надзвичайні ситуації). І государ повторив його вголос, трохи присвиснувши на початковому «ч», — легкий дефект, на який він не звертав уваги в дитинстві та якого потім, коли потрапив у «контору» й почав «на землі працювати з людьми», не міг позбутися, хоч як старався. І особливо це заважало тепер, за царювання.

Не так давно йому навіть склали середнього обсягу промову, у якій майже на вісімдесят шість відсотків (його улюблена цифра, бо, за останніми опитуваннями, його підтримували вісімдесят шість відсотків населення країни) виключили всі шиплячі та свистячі. Але після двох репетицій, між польотом на дельтаплані із журавлями й чіпуванням полярного ведмедя (обидва епізоди знімалися самим Кареном Бронтозавровим у павільйонах «Мосфільму»), йому здалося, що промова дещо втратила в образності й виразності. Образність. Виразність. Скрепи там, шмепи. Він не вірив своєму колезі Штірліцу, що особливо запам’ятовується остання фраза. Він свято вірив: усе, що він говорить, має запам’ятовуватися. А говорив він із країною, з народом щодня, іноді, на великі свята, навіть годинами. Йому було важливе кожне його слово, наче їх висікав для нього сам Берніні[44]. Словом, від затії із шиплячими довелося відмовитися.

Тим паче придворний дефектолог-логопед, що був посвячений у цю державну таємницю й присягнув на Біблії, Корані й Конституції зберігати мовчання, стверджував, що така легка, ледь помітна шепелявість (він, хоч як бився, не міг дібрати іншого слова, менш образливого, тому вимовив його швидко-швидко, як змія) радше приховує в собі плюси, ніж мінуси: додатковий шарм, упізнаваність, звичність, «тепло лягає на жіночі вушка», «додає державному образу природної, прямо від серця, людяності».

Звісно, порівняно з Воєводою, у якого взагалі була постійна каша в роті, сам монарх був просто Демокрит (яке лайливе слівце), ні, Диклофенак (взагалі не з тієї опери). «Демосфен!» — радісно згадав цар-государ, коли захеканий, спітнілий і почервонілий Воєвода показався нарешті у дверях, майже брязкаючи на знак ревного служіння невидимими шпорами.

— Не звели карати! — запричитав Воєвода, бухаючись у ноги МВЧ і припадаючи своїми розбухлими від вологи липкими губами до персня на одному з тонких пальців у білій лайковій рукавичці. — Звели слово мовити! Дорогий Вадим Вадимич, милий Мій Великий Чоловік!

МВЧ зупинив Воєводу жестом і поглядом, і той слухняно потік за інший край столу, де йому вказали на стілець. Жмурков як арбітр, як царева чорна тінь, із тим самим таємничо-замисленим виглядом присів не поряд, а трохи віддалік, збоку від столу.

— Чув, чув, — мовив МВЧ спокійно-породистим, як йому здавалося, тоном персонажа з якогось, скажімо, «Горя з розуму». — Кіборги, кіборги, кіборги… Орки, орки, орки… Що це за Братство Кінця якесь?

— Кільця, — пробурмотів собі під носа Жмурков.