Читати книгу - "Схід"

368
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 60
Перейти на сторінку:
Ці острови скарбів. І нашу розмову при дешевому вині. Що той оте, що отой таке, що відразу після війни знаходили, досить лиш копнути, що ніхто не пильнував, що лежало майже зверху, попорпаєшся, і вже є, просіяти попіл і землю, і вже блищало. А не страшно? Зовсім не страшно. Тут не було ні трупів, ні костей, нічого. Страшно на цвинтарі, а не на такому згарищі, що треба просівати, аби взагалі щось. Отак ми б собі розмовляли. Що хтось має звідти одне, а хтось інше. Дах з бляхи, хлів з цегли, і ще заховано на потім. Такими були б наші розмови, а ночами із землі сяяло б золото. Може, темної пори ми самі навіть прийшли б несміливо де-не-де покопати. Хлопці завжди шукають скарбів. До того ж у місці, де вони точно є… Так, але це було за тридцять кілометрів, тож замість того, щоб ходити до Геєни, ми сиділи на горі Тавор і тужили не за золотом, а за Білостоком. Принаймні я. Але тепер дивлюся на той берег і уявляю собі, що все ж, що йду лісом, досить обережно, несу рискалі, такі лопати, як для якогось похорону, сита для просіювання праху, горілку для відваги, бо — хоч усе перепалене і єврейське — ану ж трапиться кістка, визирне порожній череп, наче і не трупи, а таки трупи. Уявляю собі, як двоє або троє десь потиху роздумують: іти — не іти. Як жінки кажуть: «Ти мені навіть не смій». А інші: «Так, так, адже всі ходять». Шепочуть вечорами, щоб не чули діти, при вутлому вогнику або вже в ліжку, у темряві, яку просвітлює тільки блиск золота. Адже там, у покладах попелу, лежить нічиє, воно — як предвічний мінерал: кальцій, кремній, калій, елементи, а не якесь життя. Тому нічиє, полишене на поталу, бо земля засмокче глибше і глибше, і навіки віків, і нікому з того нічого. Так. Бо їх вже нема настільки, якби не було ніколи. Дим і мінерал. Як у алхімії — золото, видобуте з буття. Тож треба йти, ходімо, убогі брати, брати з хат під стріхами, просяклими жиром, брати, ходімо, бо це мусить належати нам, за біду, за рабський горб, ходімо навіть у ніч, бо нам підсвітить підземне сяйво. Таке я собі уявляв, стоячи у холодному і сріблястому світлі ранньої зими. Як вони на колінах розгрібають верстви руками, в які земля в'їлася назавжди. Звичні до копання, до вологого ґрунту, до зігнутого хребта. Стоячи на іншому березі, над металевою течією, я думаю про них — як вони йдуть по нічиє, бо воно не може бути чиєсь, комусь належати, якщо когось нема. І навіть не те, щоб помер — його просто нема, бо тіло перетворилося на дим і порох, тобто на ніщо. І навіть якби була душа, то ж якась інакша, не наша. Треба було так думати, щоби відігнати страх. Можливо, тільки слухалися інстинкту. Я примружуюсь і бачу, як вони розкопують і розгрібають, обережні, невинні і захланні. Більш практичні купують у росіян тротил за самогон і підривають пласти попелу, щоб потім їх терпеливо просіювати, заки не з’явиться блиск, блиск дорогоцінних металів або самоцвітів. Може, наш дім був би мурований і вкритий бляхою? Це ж відразу зовсім інше дитинство. Інші звуки, інші запахи, все інакше. Шепотіння по закутках. Недомовки. Чорні тіні пам’яті. Заздрість. Страх, що прийдуть вночі, аби відібрати. Бо, зблиснувши раз, золото вже не тьмяніє ніколи. Світить крізь стіни, крізь підлоги, крізь дерево і крізь мури, світить на все село і на майбутнє, бо його неможливо забути, і світить до смерті. Уявляю собі, що в такому разі я походив би з багатшого дому і сам був би іншим з тим єврейським золотом, і жив би, немов ковтнувши отруту, не знаючи, коли вона подіє.

Уявляю собі все це. У країні дитинства, у країні невинності. На сході, праворуч від Вісли. Біля входу до пекла. На купі людських останків. У пітьмі континенту. Неможливо вирватися з цих земель, подібних на перекладанець з м’яса, крові, кісток. Насичених ДНК. Можна собі уявити біотехнологічне воскресіння. Як вони встають. Поляки, українці, євреї, білоруси встають, росіяни, калмики, встають туркмени. Мільйони. Застрілених, закопаних, спалених, зарізаних, задушених, втоплених, замерзлих, зголоджених. Як їх клонує майбутній бог. Десятки мільйонів. Ціла країна, цілий народ померлих. Встають і живуть ще раз. Починають заново. Я собі це уявляю, їдучи до Гребенного, на сам кордон, а при дорозі щуляться від холоду продавці картоплі і яблук. Або коли їду до Котерки, до кінця дороги номер 640, до церкви Ікони Матері Божої Радості Всіх Опечалених, яка стоїть у лісі, і, хоча мене й зупиняють прикордонники і наказують повертатися, врешті дозволяють оглянути голубий дерев’яний храм. Бо я не можу стриматися, щоб не дістатися якнайдалі. Так було над Свіслоччю, де я цілий день снував піщанистими узгір’ями поміж Лапічами, Озерянами, Рудаками і Хомонтовцями. У селах червона бруківка, яка поволі заростала травою. Ніщо не їздило. Не було автомобілів. Обійстя теж заростали. Іноді хтось сидів на лавці і дивився. Як п’ятдесят років тому, сто, як завжди. Але тут вже давно нічого не відбувалося. Не приходили чужі, не насувалися ні пожарища, ані убивства. Можна померти у спокої. Разом із розваленими домами і разом із селом. За домами, над рікою, я бачив прикордонні стовпи, забиті у мочари. З узвишшя було видно білоруський колгосп. Усе затихле, але прислухається, — чи не йде якийсь Булак-Балахович, чи Ковпак не надходить, айнзацгруппе В, чи не йдуть царські, січневі повстанці, чи взагалі хтось не йде. Щоби все ж таки померти у спокої. На цій лавці, спрямувавши погляд у минуле. Отак я прибиваюся до берегів Сходу. Тут, за Кринками, або в Оші на Шовковому Шляхові. Бо не можу звільнитися від думки, що мандрівка народів все ще триває, що цим шляхом далі прокочуються наїзди, що земля дрижить і дрижить повітря. І що ніколи не настане спокій, бо у венах цих земель, у її підземних ріках кружляє наркотик, який підживлює шаленство, і втрачаєш глузд від безміру простору і від омани, що його можна опанувати і змінити. Чингізхан, Тамерлан, Петро, Сталін, Гітлер, капіталізм, глобалізм насуваються, як метеорологія.

У Мургобі ми йшли до ріки запорошеними закапелками між глиняними домами. У тіні під сірою стіною сиділа стара жінка. На голові мала білу хустку, а на ногах мілкі калоші, взуті на фільцові черевики. Поряд крутилося

1 ... 21 22 23 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Схід», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Схід"