Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

«політичних в’язнів». Восени 1925 року було стерто штучні межові лінії між засудженими за кримінальні і за контрреволюційні злочини. Це сталося, коли обидві групи разом було відправлено на материк — працювати на карельських лісоповалах і лісопильнях. СЛОН більше не визнавав привілейованих в’язнів, натомість усі в’язні почали вважатися потенційними працівниками[196].

Більшу проблему становили соціалісти із Савватєєвських бараків. Ясна річ, «політичні» соціалісти не відповідали жодним уявленням про економічну ефективність, оскільки вони взагалі принципово відмовлялися від будь-якої примусової праці. Вони навіть відмовлялися рубати дрова для власних потреб. «Нас вислано адміністративно, — скаржився один із них, — і адміністрація повинна забезпечувати нас усім необхідним»[197]. Недивно, що така позиція почала викликати обурення адміністрації. Переговори з політичними у Петромінську навесні 1923 року вів сам товариш Ногтєв і особисто обіцяв їм вільніший режим у Соловецькому таборі, якщо вони погодяться на мирний переїзд, однак він, як видається, був особливо обурений нескінченними вимогами в’язнів. Він сперечався з політичними з приводу свободи пересування, доступності медичного обслуговування і права спілкування із зовнішнім світом. Нарешті 19 грудня 1923 року, у розпалі особливо напруженої суперечки з приводу комендантської години для в’язнів, солдати, що охороняли Савватєєвські бараки, відкрили вогонь по групі політичних, шістьох з них було вбито.

Випадок цей викликав стурбованість за кордоном. Політичний Червоний Хрест таємно переправив через кордон повідомлення про розстріл. Західна преса навіть раніше від російської почала друкувати статті про подію. Острів і керівництво Комуністичної партії обмінювалися численними телеграмами. Спершу табірне начальство захищалося, стверджуючи, що в’язні порушили комендантську годину, і солдати, перед тим, як почати стріляти, тричі їх попереджували.

Пізніше, у квітні 1924 року, все ще не визнаючи повністю, що жодних попереджень не було — як говорили в’язні, — табірна адміністрація ретельніше проаналізувала те, що сталося. Як пояснювалося у звіті, політичні й солдати, яким було наказано їх вартувати, належали до «різних класів». В’язні проводили час, читаючи книжки й газети; солдати ні книжок, ні газет не мали. В’язні їли білий хліб, масло й молоко; солдати нічого з цього не мали. Це було «ненормальне становище». Наростало природне обурення, робітники ненавиділи неробітників, і, коли в’язні відмовилися виконувати вимоги комендантської години, уникнути кровопролиття стало неможливо[198]. На підтвердження своїх висновків представники табірної адміністрації на засіданні Центрального комітету Комуністичної партії в Москві зачитували листи в’язнів: «Почуваюся добре, добре їм… зараз посилати мені одяг і харчі необхідності немає». В інших листах описувалися чудові краєвиди[199]. Коли деякі з цих листів пізніше з’явилися у радянській пресі, в’язні наполягали, що описували ці ідилічні картини життя на острові тільки для того, щоб заспокоїти родичів[200].

Обурений Центральний комітет взявся до дії. До соловецьких таборів і кемської пересильної тюрми вирушила комісія, яку очолював Гліб Бокий, відповідальний в ОГПУ за концентраційні табори. У жовтні 1924 року в «Известиях» було надруковано серію статей. «Ті, хто вірять, що Соловецький — це гнітюча похмура тюрма, в якій люди сидять і марнують час у переповнених камерах, глибоко помиляються, — писав М. Красіков. — Увесь табір складається з великої економічної організації з трьох тисяч працівників, зайнятих у найрізноманітніших видах виробництва». Проспівавши хвалу промисловості і сільському господарству Соловецьких островів, Красіков переходить до опису життя у соціалістичних Савватєєвських бараках:

«Життя, яке вони ведуть, можна схарактеризувати як анархо-інтелектуальне, з усіма негативними моментами такої форми існування. Тривала бездіяльність, нескінченні політичні суперечки, сімейні чвари, фракційні дискусії, а понад усе — агресивне й вороже ставлення до уряду взагалі і місцевої адміністрації та червоноармійців-охоронців зокрема… усе це разом робить цих триста з чимось осіб ворожими до кожного заходу і кожної спроби місцевої влади привнести порядок і організованість у їхнє життя»[201].

В іншому журналі представники радянської влади стверджували, що в’язні-соціалісти мають кращі пайки, ніж червоноармійці. В’язні також мали змогу вільно бачитися з родичами, — а як інакше їм вдалося б переправляти інформацію? — мали вдосталь лікарів, більше, ніж у звичайних робітничих селищах. Автор статті також єхидно писав, що ці в’язні вимагають «рідкісних і дорогих патентованих препаратів» та золотих коронок і мостів на зуби[202].

Це було початком кінця. Після серії дискусій, на яких Центральний комітет розглянув і відхилив ідею висилки політичних за кордон — стурбованість викликав їхній можливий вплив на західних соціалістів, і особливо, з невідомих причин, на Лейбористську партію Великобританії, — було ухвалене рішення[203]. На світанку 17 червня 1925 року Савватєєвський монастир оточили солдати. На збори в’язням дали дві години. Після того їх строєм повели до порту, загнали на пароплави і відправили до віддалених закритих в’язниць у Центральній Росії — у Тобольськ в Західному Сибіру та Верхньоуральськ на Уралі, — де на них чекали набагато гірші умови, ніж були в Савватєєво[204]. Один в’язень писав про «замкнені камери, повітря, отруєне старим смердючим помийним відром; політичні ізольовані одне від одного… пайки гірші, ніж у Соловецькому. Адміністрація тюрми відмовляється визнавати нашого старосту. Тут немає ні лікарні, ні медичної допомоги. Тюрма складається з двох поверхів: камери на нижньому поверсі вогкі й темні. У них тримають наших хворих товаришів, у декого з них туберкульоз…»[205]

Хоча вони продовжували боротися за свої права, продовжували надсилати листи за кордон, продовжували відстукувати повідомлення одне одному через тюремні стіни і продовжували голодування, більшовицька пропаганда заглушувала протести соціалістів. У Берліні, Парижі та Нью-Йорку старі товариства допомоги в’язням почали стикатися з труднощами при збиранні грошей[206]. «Коли відбулися події 19 грудня, — писав один в’язень до друга за кордоном, маючи на увазі розстріл шести в’язнів 1923 року, — нам суб’єктивно здавалося, що "світ здригнеться" — наш соціалістичний світ. Але виявилося, що він не помітив соловецьких подій, а потім у трагедії зазвучав сміх»[207].

На кінець 1920-х років політичні в’язні-соціалісти більше не мали свого унікального статусу. Вони ділили камери з більшовиками, троцькістами і звичайними злочинцями. У наступному десятилітті політичні — чи, точніше, «контрреволюціонери» — будуть розглядатися не як привілейовані в’язні, а як в’язні нижчої категорії — такі, що перебувають у тюремній ієрархії нижче за кримінальних злочинців. Вони більше не були громадянами, наділеними тими правами, які самі захищали. Вони цікавили тюремників лише тією мірою, якою були здатні працювати. І тільки доти, доки вони могли працювати, їм давали достатньо їжі для того, щоб залишатися живими.

Розділ 3

1929: ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ

Коли більшовики прийшли до влади,