Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

вони були м’якими і поблажливими зі своїми ворогами… ми почали з помилки. Така поблажливість була злочином проти трудящих класів. Скоро це стало очевидним…

Йосип Сталін.[208]

20 червня 1929 року в маленькій гавані під Соловецьким кремлем кинув якір пароплав «Гліб Бокий». Згори на це дивилися сповнені передчуттів в’язні. Замість мовчазних виснажених засуджених, які зазвичай сходили з палуб «Гліба Бокия», берегом ішли, гомонячи й жестикулюючи, здорові енергійні чоловіки, серед них була і одна жінка. На зроблених того дня знімках більшість членів цієї групи, як здається, у формі: серед них кілька провідних чекістів, зокрема і сам Гліб Бокий. Один з них вищий за інших і з пишними вусами, вбраний простіше, на ньому робітнича кепка і звичайне пальто. Це — романіст Максим Горький.

Одним із в’язнів, котрі дивилися у вікно, був Дмитро Ліхачов, він також упізнав декого з інших пасажирів: «Можна було побачити горбок, на якому довго стояв Горький разом з дивним на вигляд чоловіком у шкірянці, шкіряних бриджах, високих черевиках і шкіряному кашкеті. То була невістка Горького, дружина його сина Максима. Вона була одягнена, очевидно, в те, що, на її думку, було вбранням справжньої "чекістки"». Потім група залізла на монастирську коляску, запряжену «Бог знає звідки добутою конякою», і вирушила на екскурсію островом[209].

Як добре знав Ліхачов, Горький не був звичайним відвідувачем. У цей момент свого життя Горький був найпрославленішим і найзнаменитішим блудним сином більшовиків. Переконаний соціаліст, близький до Леніна, Горький, незважаючи на це, виступав проти більшовицького перевороту 1917 року. В подальших статтях і виступах він пристрасно засуджував переворот і терор, що прийшов за ним, говорячи про «божевільну політику» Леніна і «помийну яму», на яку перетворився Петроград. Зрештою 1921 року він емігрував — поїхав до Соренто, де спершу продовжував писати гнівні послання до друзів.

З часом його тон змінився — настільки, що 1928 року письменник з не зовсім зрозумілих причин вирішив повернутися. Солженіцин доволі зловтішно твердить, що він повернувся, тому що на Заході не став таким знаменитим, як того очікував, і просто тому, що у нього скінчилися гроші. Орландо Фігес відзначає, що Горький дуже тяжко переживав еміграцію і був нетерпимий до інших російських емігрантів, переважна більшість яких мали антикомуністичні переконання набагато радикальніші за його власні[210]. Та хай там якими були мотиви, але, прийнявши рішення повертатися, він став допомагати радянському режимові, де це тільки було можливо. Майже відразу після приїзду він здійснив кілька тріумфальних подорожей по Радянському Союзу — до маршруту свідомо було включено і Соловецький архіпелаг. Значний інтерес письменника до в’язниць має свої корені у його власному досвіді неповнолітнього правопорушника.

Відвідання Горьким Соловецького табору згадується у численних спогадах, усі автори сходяться в тому, що до цього візиту заздалегідь ретельно готувалися. Дехто пригадує, що на день приїзду табірні порядки змінилися, чоловікам було дозволено зустрітися з дружинами — мабуть, для того, щоб в’язні виглядали веселішими[211]. Ліхачов пише, що навколо трудової колонії садили дорослі дерева, щоб колонія не здавалася такою похмурою, і в’язнів виганяли з бараків, щоб приміщення не виглядали такими переповненими. Проте думки мемуаристів розходяться стосовно того, що насправді робив Горький під час цього візиту. На думку Ліхачова, письменник розпізнав усі спроби замилити йому очі. Коли йому показували лікарню, в якій весь персонал був одягнений у нові халати, він чмихнув: «Не люблю парадів», і вийшов. За словами Ліхачова, лише десять хвилин він провів у трудовій колонії, а потім сам-на-сам розмовляв з чотирнадцятирічним в’язнем — щоб «почути правду». Через сорок хвилин він, плачучи, вийшов[212].

З іншого боку, Олег Волков, який також був у Соловецькому таборі під час приїзду Горького, твердить, що письменник «дивився лише туди, куди йому казали»[213]. І, хоча історія з чотирнадцятирічним в’язнем з’являється і в інших спогадах, — за однією версією, як тільки Горький поїхав, хлопця розстріляли, — інші стверджують, що всіх в’язнів, які намагалися підступитися до Горького, від нього відганяли[214]. Виглядає на те, що листи в’язнів до Горького пізніше перехоплювалися, а, за даними з одного джерела, принаймні одного з авторів таких листів було потім страчено[215]. В. Канен, розжалуваний агент ОГПУ, що сам став в’язнем, навіть твердить, що Горький відвідав штрафні камери Секірки, де залишив запис у тюремному журналі. Один з московських чільників ОГПУ, який побував на Соловецькому острові разом з Горьким, записав: «Відвідавши Секірку, я дійшов висновку, що там усе гаразд, саме так, як і має бути». Під його записом, за словами Канена, Горький додав: «Я сказав би — чудово»[216].

Ми не можемо бути певними стосовно того, що насправді письменник робив чи бачив на острові, але ми можемо прочитати нарис, який він потім написав. Горький високо оцінює природну красу островів, описує мальовничі будівлі та їхніх колоритних мешканців. По дорозі на острів на пароплаві він навіть зустрів старих соловецьких ченців. «І як адміністрація поводиться з ченцями?» — запитав він їх. «Адміністрація хоче, щоб усі працювали. Ми працюємо», — почув у відповідь[217].

Горький також із захопленням пише про умови життя засуджених. Його намір очевидний: дати зрозуміти читачам, що радянський трудовий табір — це зовсім не те, що капіталістичний трудовий табір (чи трудовий табір доби царизму), а заклад абсолютно нового типу. Він пише, що у деяких кімнатах бачив «чотири-шість ліжок, усі вони прикрашені особистими речами… на підвіконнях квіти. Немає жодного враження зарегульованості життя. Ні, нічого схожого на тюрму, натомість здається, наче ці кімнати населені пасажирами, врятованими із затонулого корабля».

На місцях роботи він бачив «здорових хлопців» у лляних сорочках і міцних черевиках. Він також зустрічає кількох політичних в’язнів і засуджує їх як «контрреволюціонерів, нервових типів, монархістів». Коли вони говорять йому, що були несправедливо заарештовані, він припускає, що вони брешуть. В одному місці він, здається, натякає на легендарну зустріч із чотирнадцятирічним хлопчиком. Під час відвідання групи неповнолітніх правопорушників, пише він, один з них подав йому листа з протестом. У відповідь пролунали «гучні крики» дітей, які називали того хлопця «донощиком».

Втім, не тільки умови життя — у зображенні Горького — робили Соловецький табором нового типу. Його мешканці, «врятовані пасажири», не тільки здорові і щасливі, вони також відіграють центральну роль у грандіозному експерименті: перетворенні злочинних і асоціальних особистостей на корисних радянських громадян. Горький воскрешав ідею Дзержинського: табори мають бути не просто каральними установами, вони мають бути «школами праці», спеціально