Читати книгу - "Оголений нерв"

тікати як від прокази зі зборища, яке слухало панахиду за вбивцями, але ноги стали ватяними. Щось їй заважало вільно дихати й у горлі застрягла велика грудка, коли в голові майнула думка, що поминають вбивцю, який пустив кулю в її сина. Настя сіла на брудну лавку, зробила кілька глибоких вдихів — трохи відпустило, але серце так калатало в грудях, ніби хотіло розірвати грудну клітку й вирватися назовні, щоб заткнути глотку священику. Як у якомусь сні, паралізована почутим та побаченим, закам’яніла вона продовжувала сидіти.

Настя чула, як керівник цього заходу та місцевих комуністів Іван Пилипченко надав слово офіцеру у відставці. Перший оратор почав свою палку промову про загрозу, яку несе з собою Правий сектор й не меншу — бандерівці, які хочуть прийти на нашу землю й тут бути хазяями. Правий сектор, за словами промовця, — це справжні фашисти та криваві вбивці, від яких потрібно захистити місто. Він зауважив, що ситуація в місті погіршується з кожним днем, тому потрібно стати на захист Сєвєродонецька «від фашистів та київської хунти, яка незаконним шляхом взяла владу в свої руки й намагатиметься поставити Донбас на коліна. Але ніколи не вдасться їм принизити працьовитий донбаський народ». Далі чоловік говорив іще багато завчених, засмальцьованих фраз про те, що Донбас годує всю Україну, а бандерівці не хочуть працювати й сидять на їхніх шиях, а нова незаконна влада Донбас не чує. Наприкінці офіцер у відставці закликав усіх мешканців піднятися на захист свого міста й записуватися у добровільні дружини.

Настя слухала цю маячню і не могла збагнути, від кого той чоловік закликав захищати місто і що загрожує мешканцям. Правий сектор? Бандерівці? Їх ніхто тут не бачив і не чув погроз у бік місцевих. Проте натовп час від часу переривав його гучними оплесками та викриками «Смерть бандерівцям!», «Не пустимо до нас київську хунту!», «Правосєки, геть!», «Нас ніхто не чує! Почуйте Донбас!», гучно скандував: «Расія! Расія!»

Наступним оратором був отець Трохим Потока, саме той, що правив панахиду. Його проповідь була довга. Отець Трохим розпинався перед публікою, говорячи про свою святість, потому протоієрей почав палко доводити, що нам не потрібна Гейропа з легалізованою проституцією та наркоманією, де «храми перетворені в ресторани».

Його виступ час від часу зривав гучні оплески. Підбадьорений вигуками, отець Трохим наклав на себе широкий хрест й пообіцяв в ім’я Господа Христа казати правду і нічого, крім правди. Те, що почула Настя, її приголомшило. За його словами, сьомого березня весь золотозапас України літаком вивезли в США, а п’ятдесят відсотків акцій українських металургійних заводів керівництво країни передало американським кампаніям. Насті забракло терпіння слухати ахінею «святого» отця, вона зібралася йти, але наприкінці промови прозвучало таке, від чого жінка отетеріла.

— Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем! — промовив він, склавши долоні докупи, й підвів погляд на небеса.

Емоції в натовпі аж зашкалили! Знову кричали свої гасла й аплодували. Насті на мить здалося, що вона не на українській землі, а десь у пеклі, де люди здуріли й не знають, що творять. Розум не міг осягнути, чому ті українці, які стоять тут, на своїй батьківщині, аж запищали, коли почули від отця Трохима на додаток: «Будь проклят украинец и блажен россиянин!»

— Очманіли всі, чи що? — промовила Настя вголос.

Якби була її воля, то підійшла б й заткнула рота тістом такому священнослужителю, але не можна — озвірілий натовп розірве на шматки. Вона забрала свої торби й пішла обходити мітингувальників. Доки пленталася, почула кілька слів, які сказав представник Руського блоку, але після палкої промови протоієрея йому не вдалося отримати гучні оплески. До мікрофона підійшов поет-аматор. Настя стишила ходу, сподіваючись, що поезія як мистецтво має скрасити це збіговисько, схоже на шабаш душевнохворих. Коли натовп змовк, поет почав читати:

За землю русскую вставайте, мужики,

За свою землю, донбасские просторы,

В боях подохнут бендеры-дураки,

Хохлы-предатели, нацисты, суки, воры,

А русские по крови и по духу

Щадить не будут нациков-хохлов!

«А ти, поете, ще й абсолютний нездара», — подумки сказала Настя.

Навіть якби вона промовила це вголос, її б ніхто не почув. Натовп знову осатаніло волав: «Ре-фе-рен-дум!», «Ра-сі-я!», «Беркут!», «Смерть бендерам!». Уже перетнувши площу, Настя чула, як комуніст Пилипченко закликав наступний мітинг приурочити до позачергової сесії міськради й просив підписати лист за проведення референдуму. Перед світлофором Настя зупинилася й озирнулася. Біля пам’ятника роздавали папірці для збору підписів.

Удома перш за все дістала тісто, розпакувала, виклала у миску й поставила на підвіконня. Сонце вигрівало своїм промінням кухню, й жінка доручила йому тісто, яке наче прагнуло піднятися й швидше пірнути в тепло духовки, щоб перетворитися на запашні пиріжки.

— Не спиш, синку? — Настя зайшла до кімнати Геннадія.

— Ні, — відповів син, привітавши матір усмішкою. — А що там за галас на площі?

— Схоже, люди забули, що вони українці, — сказала вона й розповіла про почуте. Промовчала про те, що отець правив панахиду за загиблими «беркутівцями», — не хотіла ятрити синові рану, — але процитувала слова «божої людини», які стали апофеозом її промови.

— Так цей так званий священик провокує людей на насилля! — обурився син. — Ним повинна зайнятися Служба безпеки. Це прямі заклики до сепаратизму! За таке судити потрібно!

— Гадаю, що так і буде, — погодилась Настя. — Я тобі скажу більше: отець Трохим є головою єпархіальної молоді, тож упевнена, що з подібними «проповідями» не раз виступав у навчальних закладах міста. Якось мені на роботі розповідали про його промови, але я не повірила й пропустила повз вуха. Лише тепер, коли почула його «Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем», згадала ту розмову. А як тобі віршики?

— Кажеш, поет? Віршошльоп бездарний! Хто він? Звідки?

— Ніколи про нього нічого не чула, жодного разу досі не бачила і маю надію більше не зустріти, — відказала Настя.

— Його місце теж на лаві підсудних.

— Згодна, навіть упевнена, що він своє достойне місце знайде, але що трапилося з людьми? Нема ні відчуття власної гідності, ні гордості, ніби й не жили в Україні ніколи. Якесь повальне психічне захворювання. Ще й наша бабця десь там прапорцем махає, — додала Настя сумно.

— Не переймайся, мамо, — лагідно сказав син, — вона та інші Семенівни народилися в СРСР, виросли, виховані на комуністичних ідеалах і, на жаль, залишилися там, у «совку». Для