Читати книгу - "Ненаписані романи"

а разом з ним більшість членів ЦК, євреїв, які воювали в інтербригадах, пройшли антигітлерівське підпілля, на Заході почалася кампанія, організована, звичайно, «Джойнтом», бо, мовляв, він, Сталін, став творцем якісно нової антисемітської політики.

Генералісимус попросив приготувати йому переклади з найагресивніших статей у найбільших журналах та газетах Заходу, особливо, певна річ, Європи.

Сталін читав удумливо, не кваплячись, робив олівцем помітки на полях; почерк виробив летючий, чіткий, майже без натиску; в дев’ятнадцятому році, переконавшись, що всі його резолюції, записки й помітки на документах навіки залишаться в архівах, ставши надбанням історії, яка є не що інше, як вічність, він кілька днів тренувався, бо досі дозволяв собі різкості у відзивах, часом навіть грифеля ламав, роздратовано підкреслюючи ту чи ту фразу; в усьому потрібна самодисципліна, керуватися треба логікою, а не почуттям — навіть у тому, як і що помічаєш на полях.

Лише кілька разів у житті він піддався почуттю; він пам’ятав кожен епізод до найменших подробиць, холонучи від гніву. Особливо прикро було згадувати, як у двадцятому році він запропонував альянс Троцькому; зробив це в своїй звичній манері: натяк, усмішка, запрошення до спільного обміркування. Це було після трагедії в Польщі, коли Варшаву не вдалося взяти, і він, Сталін, ждав, що Троцький неодмінно одітре його й зганьбить, але той був заклопотаний ситуацією на Далекому Сході та в Закавказзі і до нього, Сталіна, цього разу поставився досить коректно, не звинувативши його ні в чому публічно: «на війні як на війні». Сталіна охопило почуття, подібне до вдячності Троцькому за це, і він кілька днів думав, прикидав і нарешті написав йому — на засіданні Політбюро — записку, пропонуючи зустрітися, щоб дослідити комплекс причин поразки — урок на майбутнє.

Троцький перебіг очима цидулку і навіть не глянув на нього, Сталіна, шепнув щось Леніну, а вже потім, усміхнувшись, почав швидко писати в своєму блокноті. Сталін стежив за кожним його рухом: спочатку закляк від образи, помітивши, як неуважно прочитав Троцький його пропозицію про укладення пакту дружби, — дурень не зрозуміє, що означає така записка, новачок у політиці, а Троцький — політик тертий, дипломат. Коли ж Сталін побачив, що той, низько схилившись над столом, пише свою записку, у нього відлягло од серця, бо зрозумів: ось вона, відповідь голови реввійськради, Троцький, звичайно, правий, навіщо обмінюватися поглядами — і Зінов’єв, і Каменєв спостерігають за кожним порухом вождя РСЧА, страшенно не люблять його й заздрять. Вони, учні Ілліча, працювали з ним пліч-о-пліч п’ятнадцять років (епізод двадцять четвертого жовтня не вартий уваги), відтручені тепер на третє, а то й на четверте місце, а той, хто постійно воював проти Ілліча, став «людиною номер два», і його портрети майже такі ж популярні в країні, як і портрети Леніна.

Сталін нетерпляче чекав, що Троцький йому напише; він був певен, що Лев Давидович правильно зрозуміє його, їхній блок гарантує непохитну єдність ЦК, бо тільки вони, два велетні, зможуть стримати пристрасті: в руках Троцького армія, без якої неможливо гарантувати порядок, у Сталіна — не тільки державний контроль, інспекція всіх наркоматів, але й околиці республіки, конгломерат національностей, а це як-не-як Україна, Білорусія, Кавказ і Туркестан…

Але Троцький перекинув першу записку Крестинському, а другу — Фрунзе, якого запросили на засідання у зв’язку з майбутніми бойовими діями, план яких учора затвердили.

Саме тоді Сталін пережив щось подібне до опіку; завжди блідий, він відчув, як кров пульсувала, приливаючи до щік.

Назавтра Троцький подзвонив йому по «вертушці».

— Коли б ви хотіли заїхати до мене, товаришу Сталін?

— На жаль, — відповів Сталін, — ситуація змінилась: назбиралася купа справ.

— Гаразд, — посміхнувся Троцький, — як розберете купу — дзвоніть.

Сталін тоді повільно, якось навіть з огидою поклав трубку на рогоподібний важіль і подумав: «Жди! Не діждешся!»

… Вивчаючи реакцію західноєвропейської преси, яка всіляко обігрувала той факт, що серед розстріляних керівників компартій Східної Європи — Ласло Райка в Угорщині, Анни Паукер у Румунії, Рудольфа Сланського в Чехословаччині — більшість були євреї, які стояли біля колиски своїх партій, Сталін спочатку вирішив розіграти карту Ракоші, Кагановича й Мехліса. Справді, керівником Угорщини залишався єврей Матіас Ракоші (посміхнувся, згадавши солоний дотеп одного із своїх колег: «Матіас твою в ракоші»), тут, у Москві, членом Політбюро — Каганович, а його багаторічний помічник, Мехліс, став міністром держконтролю: про який антисемітизм може йти мова?

Однак у світлі того, що готується в наступному, п’ятдесят третьому році, Сталін зрозумів, що така відповідь західноєвропейським опонентам буде тактикою, а йому личить думати тільки про вихідні питання стратегічного плану — на багато років уперед, на віки, кажучи точніше. Він розумів: те, що запланував на наступний рік (а він почав готувати це ще в тридцять шостому, коли Каменєв і Зінов’єв призналися, що служили шпигунові Троцькому, те, що було продовжено в кампанії проти космополітів у сорок сьомому, те, що підтвердили процеси Райка і Сланського, котрі розповіли, що вони служили як Гітлеру, так і європейському «Джойнту»), було нелегким ділом. Справді, тільки наївний політик може вірити в те, що стара гвардія простила йому розстріли членів ленінського ЦК, що вона не стане дріжджами пам’яті про те, що саме Троцький був першим наркомом оборони, Зінов’єв — головою Комуністичного Інтернаціоналу, Каменєв — заступником Леніна; в ім’я торжества його, Сталіна, справи, Карфаген має бути зруйнований. Пам’ять бережуть люди, і лише їхня ізоляція гарантує появу чистого аркуша, на якому можна написати те, що онуки його онуків вважатимуть за Євангеліє від соціалізму. Саме тоді він заново переглянув підготовлений ним склад нових членів Президії ЦК, який належить обрати завтра: із старих, котрі бережуть пам’ять, залишилися тільки Молотов, Ворошилов та Мікоян; в чужу душу не влізеш; смішно думати, що Молотов забув, як він працював з Каменєвим, Риковим та Крестинським; пам’ятає, ще й як пам’ятає… А Ворошилов? Забув, як славив «вождя Червоної Армії» Троцького? Питання з Кагановичем і Мехлісом буде розв’язане інакше, все продумано й виважено… Ні, саме тепер, на Дев’ятнадцятому з’їзді, він, Сталін, має звернутися до Західної Європи зовсім по-іншому, аж ніяк не реагуючи на зчинену кампанію про його, Сталіна, антисемітизм.

Тому, важко обіпершись на трибуну, він і прочитав те головне, що за кордоном зрозуміють усі — як політики, так і трудящі:

— Прапор буржуазно-демократичних свобод викинуто за борт нинішніми правителями Європи… Його нікому піднести, крім комуністів Заходу…

(Чи не звідси, до речі, й належить починати відлік «єврокомунізму»?)

… На закритому засіданні з’їзду, коли почалося висунення кандидатур до ЦК, Сталін, що