Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

добре б було.

Приходить, наймається та на рік служити. Виходить рік, жениться той парубок. Робити весілля, а про неї забув зовсім. От панна в добродійки своєї проситься на весілля.

– Чого ж ти підеш? – каже добродійка.

– А подивлюся, як то в вас весілля робиться.

Приходить. Саме місять коровай. Почастували її. Каже вона:

– Коровайнички, голубочки, дайте і мені тіста, то й я зліплю вам.

От вона взяла тіста, качала, качала, хукнула, – полетів голуб і сів перед молодими. Тоді вона каже коровайницям:

– Коровайнички, голубоньки, дайте мені ще трохи тіста, то я другу голубку пущу.

Скачала вона, хукнула, і вже голубка полетіла й сіла перед молодими і каже до голуба:

– Бррууку! Бррууку! А знаєш ти, голубе, як ти в змія служив і що робив?

– Бррууку! Бррууку! Ні, – каже голуб, – не знаю.

– А – бррууку! бррууку! – щоб ти знав.

Та все б'є його в голову, та все дзьобає. Та знову питає:

– Бррууку! Бррууку! Знаєш ти, як змієві загадки відгадував, а я тобі помагала?

А той парубок усе сидить за сватами та догадується. Тоді вона знову каже:

– Знаєш ти, як я прийшла до твого батька та казала там: кланяйся усім, тільки батькові і матері не кланяйся, а то про мене забудеш. А ти уклонився та й забув. Я тебе ждала, ждала та до попа найнялась, цілий рік служила. А ти собі другу посватав.

От тоді він здогадався, тоді ту молоду покинув, та до панни кинувся, та з нею до шлюбу став.

Гриць і змія

Був собі селянин багатий і в нього був синок Гриць. І померли старі обоє разом. Грицеві вже було літ сімнадцять од роду. Попродав він усе чисто – на гроші перевів і землю, і город, і худобу. Купив собі коня, дав півтори тисячі, і сідло, і збрую на коня, купив ще шаблю, рушницю-дубельтівку, попрощався із слободою зі своєю, сказав:

– Прощайте, слобожани!

І поїхав собі в далекі краї та й заїхав у степ на саме безлюддя, що й дороги не знайде, днів десять у степу блукав. І просить Бога, щоб дав йому смерть, або щоб звір з'їв абищо. Слухає, аж щось гукає, слухає – голос християнський. Потім під'їжджає ближче – гукає. І спіткнувся кінь, став.

Кінь стоїть. А то гукає змія із ями.

– Витягни мене, Грицю, із ями із горлатої.

Устав він, подивився і думає, що то яка-небудь жінка, аж то гадина в ямі.

– Як же я тебе буду витягувать, як я тебе боюся?

– Подай мені кінець гарапника, так я ухоплюсь, то ти мене і витягнеш.

Схопився він із коня, подав гарапника, вона ухопила ротом за кінець. Він злякався і шарпнув її так, що на півгона упала вона від нього. Як упала, так і перетворилася на панну таку, що ні здумать, ні згадать, хіба в оцій казці сказать. Прийшла:

– Здрастуй, – говорить, – Грицю!

За руку порукувались, поцілувались.

– Слава Богу, і де ти взявся, що ти мене вицупив із ями? Ну тепер, Грицю, чи ти хочеш, щоб я тобі була жоною чи сестрою?

А Гриць подумав: як же я із змією оженюся? Та й каже:

– Будь мені сестрою.

Поцілувались.

– Ну, ріж з правої руки мізинця, щоб я поссала твоєї крові, а ти моєї. Тепер ми будемо рідні, од сієї крові ти мені брат, а я тобі сестра.

Ідуть собі, на руки поводи накинули і речі різні говорять. Довго-недовго йшли, одкрилась дорога. Ідуть знов дорогою, довго-недовго, а тут видно табун коней – очима не доглянеш, такий великий, нема йому краю.

– Чиє то видно стадо коней, сестро, велике таке?

– То, – говорить, – брате, моє стадо.

Поминули те стадо і йдуть, йдуть, йдуть собі, розмовляють різні речі собі. Пройшли верстов дві знов од того табуна. Стоїть знов череда така, що й очима не зоглянеш.

– Чия то, сестро, череда така, що й очима не зоглянеш?

– Се, – каже, – моя череда.

І думає Гриць своєю головою: «Лучче була б вона моєю жоною, як сестрою, така вона багата!»

А потім питає:

– Чий ото степ, що я їхав десятеро діб, а не знайшов ні доріжки, нічого, поки аж тебе не знайшов?

– То усе, брате, мої степи.

Ну ідуть, розмовляють. Поминули череду, аж відкривається отара овець така, що й очима не можна зоглянути.

– Чия ж то отара?

– У мене, – каже вона, – 50 тисяч отари.

Поминули отару, ідуть собі знов. Видно дерево здалека велике.

– Що то видно за дерево оддалеку велике?

– То, брате, мій сад, там, за деревами, мої будинки. От недалеко, верст зо п'ять.

Приходять вони до її дому, парканом дім обгороджений, будівлі триповерхові, фарбами різними покриті, усякими мережками, кружечками вироблені, зеленими, чорними і різними фарбами. Підходять до воріт, одчиняє ворота сестра. Одчинила, ввійшли, зачинила. Повели коня на конюшню. Вона сказала конюхам:

– Поставте коня у стайні, годуйте його добре.

Брата бере за руку – пішли у кімнати.

Входять, а там одинадцять дівчат за столом сидять. Шиють. Вітаються:

– Здрастуйте, дівчата!

– Здрастуй, молодче!

– Ні, – каже дівчина, – се не молодець. Звіть його братом. По мені він і вам брат.

Посадили його за стіл, давай пити, гуляти. І вони йому дуже раді, не знають, як його годувати і де його посадити.

– Підем, – каже дівчина, – у мій сад.

Пройшли по першій лінії гонів, лежить поперек лінії залізна кочерга. Переступила вона і каже братові:

– Візьми оцю кочергу і скинь її з лінії, бо вона мені набридла – усе іду й усе спотикаюсь.

Ухопився він за ту кочергу, так і не зсунув із місця ніяк, така вона важка.

– Е, – каже дівчина, – яка у тебе мілка сила, як ти по світах їздив з такою силою мілкою?

– Мені, сестро, не попадалось ні з ким биться, так у мене і сила така. Така ж є, яку Бог дав.

Переступили ту кочергу, пішли по саду, по лініях усіх.

Він погостював у сестри днів десять. Знов пішли гуляти по саду, тією лінією. Лежить та кочерга знов.

– Зверни, – каже дівчина, – брате, ту кочергу хоч із лінії.

Схопився він, так не двигне ніяким робом із місця.

Пішли по саду, погуляли, входять у кімнати. Давай вона сестер просить, щоб дати братові силу таку, як у них є.

– Треба, сестри, старатися з усіма силами і братові дати силу таку, як у нас є.

І сіли вони усі дванадцять прясти зараз фунтовий льон. Попряли починки по два, давай зараз