Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

— прямі спідниці, прямі ліфи й такі самі прямі рукави, та ще й усе це неймовірно вузьке.

— Я уявлятиму, що вони мені подобаються, — стримано відповіла Енн.

— Мені не треба, щоб ти уявляла, — образилася Марілла. — Я бачу, що тобі сукні не подобаються. Але чому? Вони нові, охайні й чисті.

— Так.

— Ну, то чим вони тобі не до вподоби?

— Вони… вони негарні, — неохоче зізналася Енн.

— Негарні! — пирхнула Марілла. — Авжеж, я не переймалася тим, щоб шити тобі гарні сукні! Енн, я не маю наміру тішити твоє марнославство, так і затям. Це — добрі, скромні й практичні сукні, без мережив чи інших яких витребеньок, і їх ти носитимеш до кінця літа. Коричневу й блакитну вбиратимеш до школи, як почнеться навчання. Оцю сатинову — до церкви та недільної школи. І постарайся їх ніде не дерти й не бруднити. Я думаю, тобі слід подякувати за те, що маєш новий одяг замість того вбогого, у якому ти приїхала, і який тобі вже замалий.

— Я вам дуже вдячна, — запротестувала Енн. — Але була б набагато вдячніша, якби ви пошили хоч одну з пишними рукавами. Вони зараз дуже-дуже модні. А мене охопив би такий трепет, якби я мала сукню з пишними рукавами!

— Якось уже перебудеш без трепету. Я не маю зайвої тканини на твої пишні рукави. Крім того, вигляд у них просто смішний. Мені більше до вподоби прості й невибагливі.

— Краще я буду смішною разом з усіма, ніж єдиною в простому й невибагливому платті, — наполягала засмучена Енн.

— Аякже! Тепер повісь сукні гарненько до шафи, а тоді сядь і вивчи урок для недільної школи. Пан Белл надіслав тобі підручник на цю чверть. До недільної школи підеш завтра, — і Марілла обурено зникла за дверима.

Енн у відчаї заламала руки й ще раз глянула на сукні.

— А я так надіялася, що хоч одна буде біла і з пишними рукавами, — журливо прошепотіла вона. — Я молилася про таку сукню, але не дуже сподівалася, що матиму її. Навряд чи в Господа є час на сукню для малої сироти. Я так і знала, що зрештою все буде залежати від Марілли. Але, на щастя, я можу уявити, що одна з них — білосніжна, муслінова, і спереду в неї таке гарне мереживо, а на рукавах по три буфи.

Наступного ранку передчуття мігрені не дозволило Маріллі повести Енн до недільної школи.

— Енн, зайди й попроси пані Лінд: хай відведе тебе до потрібного класу, — наказала вона. — Поводься як слід. Після недільної школи залишися на проповідь, і нехай пані Лінд покаже тобі нашу лаву. Ось маєш цент на пожертвування. У церкві людей не розглядай і на лаві не крутися. Коли повернешся, розповіси мені, про що було казання.

Енн рушила до недільної школи, вбрана в картату чорно-білу сатинову сукню, яка, хоч і довжину мала благопристойну, та й тісною не могла називатися, усе ж підкреслювала кожен кутик і вигин її худенької фігурки. Новенький матроський капелюшок — невеличкий, плаский і дуже скромний — своєю простотою вельми розчарував дівчинку, що тайкома уявляла собі стрічки й квіти. Втім, квіти з’явилися на капелюшку раніше, ніж Енн дійшла до головної вулиці: зауваживши на півдорозі буйний золотавий розсип жовтців, що слухняно гойдалися під вітром, і пишні шипшинові кущі, вона негайно й щедро прикрасила себе важким вінком. Хай там що подумали би про це інші — Енн була задоволена результатом і, бадьоро простуючи далі, високо несла руду голову в рожево-жовтій короні.

Вдома в пані Лінд з’ясувалося, що поважна добродійка вже пішла.

Нітрохи цим не знічена, Енн продовжила свій шлях до церкви сама. Там на подвір’ї вже скупчилася зграйка дівчат у святкових білих, рожевих і блакитних сукнях: усі вони зацікавлено витріщилися на новеньку, що допіру з’явилася поміж них із такою чудернацькою прикрасою на голові. Ейвонлійські дівчата вже чули різні дивні історії про Енн: пані Лінд розповідала, яка жахлива в неї вдача, а Джеррі Бут, наймит із Зелених Дахів, казав, що вона постійно розмовляє сама із собою чи з деревами й квітами, як божевільна. Тож поглядаючи в її бік, дівчата перешіптувалися, прикриваючись книжками. Ніхто не звернувся до неї із дружньою розмовою ні на подвір’ї, ні згодом, коли, проспівавши гімн і проказавши молитву разом з усіма, Енн увійшла до класу панни Роджерсон.

Панна Роджерсон була жінкою середнього віку, що вже двадцять років навчала дітей у недільній школі. Навчання це полягало в тому, що вона зачитувала питання до уроку з підручника й суворо дивилася з-понад нього на котрусь із дівчат, що мала на те питання відповісти. Дуже часто вона кидала погляд на Енн; дівчинка, завдяки Маріллі та її науці, відповідала жваво, втім, хтозна, чи багато вона розуміла як із питань, так і з відповідей.

Панна Роджерсон їй не сподобалася; крім того, Енн почувалася дуже нещасною: у всіх інших дівчат у класі рукави були з буфами. Вона відчувала, що життя без пишних рукавів не має геть ніякого сенсу.

— Як тобі сподобалася недільна школа? — запитала Марілла, коли Енн повернулася додому. Доти її вінок уже зів’яв і вона викинула його, ідучи стежиною, тож Марілла дізналася про нього аж за деякий час.

— Ніскілечки не сподобалася. Вона просто жахлива.

— Енн! — вигукнула Марілла з докором у голосі.

Глибоко зітхнувши, Енн сіла в крісло-гойдалку, поцілувала один з Любоньчиних листочків і помахала рукою квітучій фуксії.

— Їм, напевно, було самотню без мене, — пояснила вона. — А в недільній школі я поводилася дуже чемно, так, як ви казали. Пані Лінд уже вдома не було, то я пішла сама. Зайшла до церкви разом з усіма іншими дівчатами і доки не почалися заняття, сиділа на стільці в куточку, при вікні. Молитву пан Белл проказував страх яку довгу. І я могла би зовсім знудитися, якби не сиділа біля вікна, з якого було видно Озеро Осяйних Вод, то я дивилася на нього й уявляла собі різні пречудові речі.

— І дарма. Ти мала слухати пана Белла.

— Але ж він звертався не до мене, — заперечила Енн, — а до Бога, і здавалося, що йому й самому це не надто цікаво. Мабуть, думав собі, що Господь однаково далеко, то нащо старатися? Там понад озером ріс такий довгий ряд білих берізок, і вони посхилялися до води, а сонце сяяло крізь них і пронизувало воду глибоко-глибоко. Ох, Марілло, то був наче прекрасний сон! Мене аж трепет охопив, і я сказала — Господи,