Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

class="v">   Де щось лишилося, там — тішить і те, що було.

Так, їй обійми палкі, юні втіхи, бачаться досі,

   Ділом, минулим давно, нині милує свій зір.

Ну а мені, кому тіло усе відмовляє у службі,

   Жодна забава й вві сні не усміхнеться уже.

Біди свої озирать — усе, на що я спроможний:

[40]   Доброго скільки було — стільки ж і злого тепер.

Хто може стерпіти все? А хто — всього домогтися?

   Здолана мужем жона гору над мужем бере.

Чи як худоба, маємо ми, лиш теперішнім, жити?

   З того, що час собі взяв, — жодного спогаду нам?

Так і худоби ж не заженеш на нові пасовиська:

   Квапиться лиш на старі, знані їй, милі луги.

Бик, де у спеку приліг, — під це ж таки дерево ляже,

   В звичну кошару свою йде самохіттю вівця.

І соловей, де співати звик, там солодше співає,

[50]   Та й хижакові миліш бути у власнім кублі.

Ти ж, навпаки, обжиту давно, залишаєш оселю,

   З затишку, світку свого, йдеш собі хтозна-куди.

То чи не краще лише на тривке покладатись, на певне?

   Взявся за щось нове — наслідків різних чекай.

Немолодий я, це так, але й ти вже, бачу, сивієш.

   Рівні лічбою років — рівно ж серцями близькі.

Нині — сил мені брак, а тоді, згадай, бракувало?

   От і люби хоч за те, що в мені любим було.

Вже застарий, щоб орати, орач, а його поважають,

[60]   Давнішню міць вояка — юний шанує вояк.

Плаче рільник над робочим биком, уже занепалим,

   Вершник — дбає, як дбав, про переможця-коня.

Врешті, заздрісний час обікрав мене не до нитки:

   Он я і вірші пишу, й можу наспівувать їх.

Старість мою пошануй і належну яви їй повагу —

   Чи ж не хотіла б і ти довго на світі прожить?

Хто винуватить когось, щоб вину узяти на себе?

   Хто перекриє собі ж правильно обраний шлях?

Братом не хочеш назвать, не хочеш — і своїм другом,

[70]   Клич мене «батьку» тоді: є ж у тій назві тепло.

Честь — над розкішшю гору бере, над пристрастю — шана:

   В розумі більше ваги, аніж у силі сліпій[274].

Так-ото старість свою оплакував я — та й не диво:

   Важко й згадувать те, що таким болем болить![275]

Алкуїн[276]

Суперечка Весни з Зимою

[R 687]

Із верхогір’їв якось, однієї весняної днини,

Разом зійшлись вівчарі; під тінню дерев посідали

І почали на пастуший свій лад Камен[277] уславляти.

Був там і Дафніс-юнак, і був Палемон[278] сивочолий.

Всі готувалися пісню-хвалу проспівати зозулі.

Тут і Весна надійшла, вінком підібравши волосся,

Тут — і холодна Зима, кошлата, простоволоса.

І почали вони спір — про лунку зозулину пісню.

Першою голос Весна подала переливом тривірша.

В е с н а

[10]   Жду на зозулю, пташку мою[279], з пташок найдорожчу.

Гостя ж вона для усіх — і жадана, і наймиліша.

Десь на вершку переливно кує собі, червонодзьоба.

З и м а

Словом суворим на те Зима льодовита[280] озвалась:

Хай та зозуля мовчить, хай дрімає у темній печері:

Голод вона, такий звичай її, із собою приносить!

В е с н а

Жду на зозулю свою, на парость буйнозелену,

Хай вона холод жене, благодатна супутниця Феба.

Любить зозулю Феб у погідному світла зростанні.

З и м а

Хай та зозуля мовчить: вона плодить труди усілякі,

[20]   І накликає бої, і спочин, усім любий, турбує,

І заколочує все: моря й суходоли страждають.

В е с н а

Що ж ти, Зимо бліда, на зозулю обмови співаєш?

Таж у дрімоті важкій вона в темну печеру забилась

Після Венериних учт та келихів Вакха дурманних.

З и м а

Є в мене доста майна, за столом є чому порадіти,

Є і солодкий спочин, є вогонь живий у господі.

Що з цього знає вона, лукавого люду служниця?

В е с н а

Цвіт вона в дзьобі співучім несе, меди постачає,

Зводить доми, жене кораблі по впогідненій хвилі,

[30]   Дбає про молодник, поля зодягає у прорість.

З и м а

Що видається пишним тобі — вороже для мене.

Я полюбляю скарби у скринях набитих лічити,

Добре поїсти собі[281] й спочивати тоді, спочивати…

В е с н а

Хто б тобі, Зимо бліда, постійно спати готова,

Статки збивав і громадив скарби, якби за тепла ще

Не натрудилась для тебе Весна, а потім і Літо?

З и м а

То-то і є! Ось вони, оскільки гарують на мене, —

Піддані, слуги мої, раби у моїх володіннях;

Що заробили, те й оддають, господині належне.

В е с н а

[40]   Не господиня ти їм — ти злидарка зарозуміла:

Не прогодуєш ти, сплюхо, себе, лінивице-Зимо,

Поки не кукне й прожитку тобі не вділить зозуля.

П а л е м о н

«Славно!», — на те Палемон, суддя на високім сидінні, —

(З ним же — й Дафніс, і пастухів уся чесна громада)

Годі вже, Зимо, тобі, злостива розтратнице, годі!

Хай таки, мила, кує, пастухів опікунка — зозуля!

Хай наші пагорби знов у веселій зелені сяють —

Хай мають де і травицю скубти, й подрімувать вівці.

А ряснолисте гілля хай втомленим тінь дає любу,

[50]   Кізочки хай до дійниць переповнене вим'я приносять,

Різноголосі співи пташок — нехай Феба вітають.

То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле!

Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя.

Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море.

Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам!

«ЛАТИНСЬКА АНТОЛОГІЯ» ТА ІНШІ ЗБІРКИ[282]

Малі поети

Флор[283]

Про життя, яким воно є[284]

* * *

[R 246]

Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь.

Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає.[285]

* * *

[R 247]

Аполлон, а з ним і Лібер[286] — вогненосці два, боги:

Той і той — вогненноликі, вогнедишні — той і той.

Жар обоє постачають: той — лозу, проміння — той.

Пітьму ночі проганяє той, а той — пітьму грудей.

* * *

[R 248]

Грушу з яблунькою разом посадив я у саду,

На корі накреслив ймення