Читати книгу - "Дон Кіхот"

гарний, тільки одноокий, років тридцяти. Його було прикуто до ланцюга не так, як інших. Довжелезний ланцюг обкручував йому все тіло, на шиї було два нашийники: один—прикріплений до ланцюга, а другий — що його звуть «стережи приятеля», або «приятелева нога» — двома залізними смугами сполучений із поясом, а до них припасовано пару ручних кайданів, що замикались на величезну колодку. Отож він не міг дотягти рук до рота чи нахилити голову, щоб досягти рук. Дон Кіхот запитав, чому його закуто так, як нікого іншого.

— Бо він сам заподіяв більше злочинів, ніж уся решта вкупі, — відповів конвойний, — і тому, що він такий шалений і такий злодій, то навіть і в такому стані ми не можемо бути певними, що він не втече.

— Та які ж злочини міг він заподіяти, якщо його засуджено тільки на галери? — спитав Дон Кіхот.

— Він іде туди на десять років, — відповів конвойний, — а це вже громадянська смерть. Досить сказати, що цей добряга — відомий Хінес де Пасамонте, якого звуть іще Хінесійо де Парапія.

— Обережно, сеньйоре комісаре! — сказав тоді галерник. — Покиньмо імена та прикладки. Мене звуть Хінес, а не Хінесійо, а моє прізвище — Пасамонте, а не Парапія, як ви кажете. Зверніть краще увагу на себе.

— Балакайте спокійніше, сеньйоре першорозрядний злодію, — відповів комісар, — якщо не хочете, щоб я вас примусив замовчати неприємним для вас способом.

— Видима річ, — відповів галерник, — доводиться йти туди, куди тебе веде Бог. Але свого часу дехто буде знати, чи звуть мене Хінесійо де Парапія, чи ні.

— Хіба не так звуть тебе, брехун ти? — сказав конвойний.

— Так-то так, звуть; але я подбаю про те, щоб не звали. Сеньйоре рицарю, коли у вас є що подати нам, — давайте та йдіть із Богом, бо мені вже обридло ваше бажання знати все про чуже життя. А якщо ви захочете знати моє, то я — Хінес де Пасамонте, життєпис якого написали оці пальці.

— Він правду каже, — сказав комісар, — бо й справді описав свою історію і зробив це якнайкраще, а книгу залишив у в’язниці, заставивши її за двісті реалів.

— Я сподіваюсь, що викуплю її, хоч би на це треба було двісті дукатів.

— Так добре вона написана? — спитав Дон Кіхот.

— Так добре, — відповів Хінес, — що до неї не дорівняється жодна з тих книг, що були чи будуть іще написані. Я можу вам сказати, що в ній говориться правда, і така приємна та втішна правда, що й брехні кращої від неї немає.

— А яка назва цієї книжки? — спитав Дон Кіхот.

— Життя Хінеса де Пасамонте, — відповів той.

— І її закінчено?

— Як же її можна було закінчити, коли не закінчене ще моє життя? В ній його описано, починаючи від мого народження і до останнього заслання на галери.

— То ви вже там були? — спитав Дон Кіхот.

— Я пробув там чотири роки й добре знаю смак і казенних бісквітів, і канчуків, — відповів Хінес. — Та мене не дуже турбує, що я знову туди йду, бо там я матиму час закінчити свою книгу, де слід сказати ще багато про що. А на галерах в Іспанії більше вільного часу, ніж треба; хоч на писання мені й не треба його дуже багато, бо я знаю напам’ять те, що писатиму.

— Ти, здається, здібна людина, — сказав Дон Кіхот.

— І нещасна, — додав Хінес, — бо недоля завжди гнобить добрий розум.

— Вона гнобить злодіїв, — сказав комісар.

— Я вже казав, щоб ви були обережніші, сеньйоре комісаре, — відповів Хінес. — Вам дано цього жезла не на те, щоб кривдити нас, бідолах, а щоб вести нас туди, куди посилає його величність. Коли ж ні, свідчуся життям... Та годі! Одного дня, може, виявляться плями, які ви наробили в корчмі. А тепер хай усі замовчать та живуть добре, а говорять іще краще, а ми ходімо далі. Досить уже нажартувалися.

Комісар підніс жезл, щоб дати Хінесові відповідь на його загрози, але Дон Кіхот став між ними і попросив не ображати галерника, бо, мовляв, не велике лихо, коли у людей, яким скуто руки, трохи вільний язик, і, звертаючись до галерників, сказав:

— Із усього того, що ви розповіли мені, любі брати, я маю таке вражіння, що хоч вас і засуджено за провини, але кара, яку ви терпите, вам не дуже до вподоби і що ви йдете з примусу та проти свого бажання. Можливо, що причиною засудження була легкодухість одного на тортурах, брак грошей — у другого, брак протекції — у третього, у четвертого, — мабуть, несправедливий вирок суддів, і правда ваша не перемогла. Це все так виразно стоїть у моїй уяві, що підказує мені, переконує і навіть примушує довести на вашому прикладі, для чого мене послало небо й прилучило до рицарського ордену, до якого я належу і якого честю я заприсягався допомагати тим, хто цього потребує та кого пригноблюють володарі цього світу. Але я знаю — і це одне з правил мудрості — що людина розважлива має уникати примусу там, де можна дійти добровільної згоди, і проситиму сеньйорів конвойних і комісара ласкаво розкувати вас і дозволити йти з миром, бо ж не бракуватиме людей, які згодяться служити королю й за кращих умов. На мій погляд, приневолювати тих, кого природа створила вільними, — жорстокість, тим більш, сеньйори конвойні, що ці бідні люди не зробили вам нічого поганого. Нехай кожен сам відповідає за свої гріхи. Я звертаюсь до вас доброзичливо і стримано, щоб мати змогу віддячити вам, коли ви згодитесь на моє прохання, а якщо ви не зробите цього охотою, мій спис і меч, а також міць моєї руки примусять вас дати згоду.

— Добре мені діло, — відповів комісар, — і ловкі жарти! Що він вигадує? Він хоче, щоб ми звільнили королівських галерників, так, ніби ми маємо право відпустити їх або він — наказувати нам. Ідіть собі здорові, ваша милосте, поправте трохи таз, що у вас на голові, та не шукайте кішки з п’ятьма лапами.

— Це ви кішка, пацюк та ще й злодій, — відповів Дон Кіхот.

Із цими словами він