Читати книгу - "Заложна душа"

— Що, отамане, собі найкращий дуван хочеш? — люто захарчав Малюта, схопившись за ніж.

— От, дурне! — вишкірився отаман. — Вона ще нам згодиться, — голос його забринів залізом, — тут я керую!

Малюто вилаявся по-московськи і вискочив на подвір'я...

Оксану і пана Вербовського замкнули в коморі. Чіпку копнув попід ребра якийсь харциз і наказав:

— Нумо, хлопе, — напоїш і нагодуєш коней, і квапся, якщо жити хочеш. Більше на нього ніхто не звертав уваги. Довелося Чіпці знову набирати воду в довгі ночви і носити овес для коней... Тим часом харцизи сіли за стіл, вмить заставивши його привезеними із собою їствами.

— Давай, Цигане, на пагорб — слідкуй за степом! — наказав отаман харцизу із чорною бородою. Той підвівся, прихопивши з собою добрячий оберемок сала і пляшку горілки і за хвилину погнав у степ.

Попоївши, Волох кивнув Малюті і вийшов на подвір'я.

Чіпка вже встиг впоратися із кіньми. Щось у залитому кров'ю обличчі полоняника здалося йому знайомим. Нарешті він згадав — це був німий, якого він іноді бачив у зимівнику і про якого казали, що він служить Чорнояру у Сухій Балці.

Тепер німий, сильно покраяний канчуками, із збитими ногами лежав посеред подвір'я на сонці і тихо стогнав спеченим ротом. Над кривавими плямами роїлися зелені мухи. Чіпка озирнувся на харциза, що дрімав із мушкетом на призьбі, набрав у ківш води і підніс до обличчя німого. Той із стогоном відкрив набряклі віки і з вдячністю глянув на малого. Холодна вода потекла струмками по запиленому обличчю. Німий почав судомно ковтати воду.

— Ти куди лізеш, малий! Ти диви який жалісний! — тяжкий чобіт копнув Чіпку під ребра і він упав, випустивши ківш. Вода вмить всмокталася у суху потовчену землю. Чіпка рачки відповз і забився у куток під тином.

Харциз підхопив німого під пахви і поставив на землю. Отаман сів на опецьок і холодно глянув на бранця:

— Ну що, сердего, скажеш, де Чорноярові скарби заховав?

Нещасний мовчки дивився очима, сповненими болю.

— На дибу треба сердешного... — із удаваним жалем промовив рудий.

— А ми і так його розбалакаємо, — тихо просичав отаман і кивнув харцизу, — давай йому п'яти підсмажимо.

Мовчазний харциз, одягнутий у подряпаний каптан, витягнув тесак і пхнув його лезом у вогонь грубки. Побачивши це, німий смикнувся, і його обличчя вкрилося потом.

— Що, страшно? — посміявся отаман. — Ще й не так закрутишся! А ну кажи!

Німий жалібно замугикав. Харциз витягнув тесак, край леза, якого став червоним і пхнув його німому у босі ноги. Від п'ят пішов дим, по майдану тхнуло горілим. Німий здавлено закричав. Чіпці здалося, що його серце зараз розірветься, він згорнувся, немов перелякане цуценя, і закрив собі вуха руками.

— Ну що, покажеш, де скарби твого характерника? — знов крикнув отаман. Голова німого безсило звісилася набік — очі поступово згасали.

— Ну ти, падлюко! — закричав рудобородий і почав щосили полосувати німого канчуком. Від кожного удару канчуком полотняний одяг нещасного лопався, і там відразу запікалася кров. Німий раптом пронизливо крикнув, смикнувся востаннє і завмер. Отаман глянув на тіло, яке нагадувало посічений шматок м'яса, і кивнув харцизу в каптані.

— Викинь це стерво з подвір'я, — той накинув на ноги німому зашморг, вскочив на коня і поскакав у степ, тягнучи волоком за собою тіло закатованого. Коли Чіпка розкрив очі, то побачив тільки широкі криваві плями на подвір'ї.

— Ну що, товариство, перепочинемо трішки, а потім за пана старшину візьмемося ... — отаман Волох перехрестився і пішов до хати.

— І за кралю його... — додав Малюта, озирнувшись на комору, де були зачинені пан Вербовський і Оксана.

* * *

Побачивши таку смерть німого, перейнявся Чіпка великим страхом. Помітив він, що харцизи пішли з подвір'я, і став крадькома пробиратися до комори, де були замкнуті полоняники. Але і тут його угледів охоронець, що комору вартував.

— Куди лізеш, щеня! — замахнувся він мушкетом на Чіпку. Хлопець, немов в'юн, закрутився по подвір'ю, шмигнув у щілину попід тином і у степ кинувся.

— Тримай його! — закричали харцизи.

— Далеко не втече, там його Циган перехопить, — поблажливо махнув рукою Малюта...

А Чіпка щосили біг, плутаючись ногами у густих травах. І боліло його серце, що знов не нагодився він своїм друзям. Згадав він суворого пана Вербовського і веселу Оксану, і покотилися сльози із очей. Став Чіпка — далеко вже зеленіли дерева Таранового урочища, десь височила могила.

— Де ж ти, Трохиме! — гірко ридаючи закричав Чіпка і побрів навмання, розмазуючи кулаками сльози по обличчю. Захотілося йому впасти і вмерти. Сонце вже сідало. Блимнули останні промені з-за обрію і повний місяць викотився на небо.

Раптом декілька чорних галок піднялися з могили і крякаючи полетіли степом. Водночас з могили скотився вниз якийсь чоловік, стрибнув на коня і поскакав до хлопця. Чіпка перелякано застиг, вдивляючись у вершника. Встиг він розгледіти чорну бороду і блискучий довгий ніж у руці. Від цього дременув Чіпка, плутаючи полем, немов заєць від хортів. Циган швидко наздоганяв його. Вже відчував Чіпка спиною хропіння коня і свист вершника. Тікав він до невеличкого ярку, густо порослого деревами. Швидше, швидше — у рятівний лісок. Тут Чіпчина нога втрапила у ховрашкову нору, і малий покотом полетів по землі. Коли ж підняв очі — прямо над ним крутився вершник. Майнула кінська грива, чорна борода, довге лезо. Циган нахилився, намагаючись штрикнути хлопця ножем...

13. Бандуристи

...А боги нікуди не ділися. Біліють у степу камені із висіченими на них рунами, височать кам'яні мамаї, гойдаються між могилами орли-сизокрильці — душі вояцькі... А даждьбожі онуки рищуть Полем, шукаючи собі честі, а Вітчизні слави. Прихилися, козаче до сирої землі, відчуй, як дихає вона, дочекайся, коли серце твоє заб'ється водночас із нею. Вийди тоді вечірньої години на степову могилу, підніми очі до неба і стань по той бік добра і зла, простягни свої долоні до неба, що зазирає на тебе блискучими зірками між темними хмарами... Тоді, якщо кров твоя червона, як сонце на обрії, що відчуває війну, якщо предки твої підставляли ворогам гострі клинки, а не спини, і самого тебе напуває п'янкими пахощами вітер, який б'є в обличчя, і знаєш ти, що в годину смерті буде твоїм оберегом прадідівська пісня — тільки тоді побачиш ти душі