Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

мене вилетів той божевільний кролик!

Тобто дівчисько в джинсах із перестрашеними очима.

Звідки вона взялася?

Зрозуміло, що не з зали, адже її одяг був звичайним, буденним. І навіть трохи забрудненим іржею, ніби вона лазила по горищу.

Дівчисько заклякло переді мною, мов паралізоване.

А потім промовило, ковтаючи повітря ротом: «У нас не палять…»

Ага, зрозуміло, вона теж була «з цих». Тільки, певно, танцювати із тим барахлом у фраках ще не надійшла черга!

Не знаю чому, але я розлютився. Сказав якусь брутальність, від чого вона — оце була повна несподіванка! — хитнулась і почала повільно осідати на землю. Ледь встиг підхопити.

В якусь мить здалося, що тримаю в руках помираючого лебедя. Вона була легкою, мов пір’їнка, і вся тремтіла.

Довелося зробити їй «штучне дихання» методом «рот в рот». Ну, так, простіше кажучи, не міг втриматися, аби не поцілувати. Мало б хто втримався від такого, маючи в руках це янголятко. А потім і зовсім знахабнів, сказав, що чекатиму на неї щовечора під парканом з лівого боку від цегляної стіни — там якраз була невеличка незаґратована дірка в живоплоті.

Відпустив її, і вона, мов п’яна, побрела кудись в глиб саду.

Отака пригода!

Коли повернувся до альтанки, народ ще обговорював переваги цих «слухняних дружин» у порівнянні зі своїми. Барс навіть не на жарт почав з’ясовувати, як потрапити сюди у вигляді кандидата в наречені.

Нашу розмову перервала наглядачка, котра повідомила, що бал продовжується і ми мусимо повернутися до зали.

Решта вечірки пройшла для мене, мов у тумані. Думав, що роблю експеримент над тим дівчиськом, а вийшло набагато гірше: з кожною миттю, що спливала після моєї несподіваної пригоди в саду, я все більше відчував на губах той поцілунок. А в руках — тремтіння вмираючої пташки.

А ще мені дуже сподобалось, що на ній були джинси, а не претензійна бальна сукня. І іржаві плями на них, ніби вона щойно злізла з даху чи вийшла з майстерні.

Що вона робила сама в саду? Хто вона така? Як її звати?

Я думав про це упродовж наступного дня.

Навіщось купив (на гонорар від тієї вечірки) біле штучне хутро (так низько я впав у своїх очах!) і постелив його на підлогу в своєму лігві. Потім (на ті ж дурні гроші) замінив гуму в своєму «харлеї», чого не міг зробити вже кілька місяців. І, благаючи себе їхати до пабу дивитись матч (якраз тоді наші грали зі шведами!), помчав туди, звідки нас учора виперла Мадам із підпискою про «нерозголошення» і погрозами «санкцій» в разі порушення нашої угоди.

Так, я мчав до ЛСД. До живоплоту з лівого боку від брами, де була крихітна лазівка.

Зовсім крихітна, куди я ледь міг просунути свою руку…

Звісно, там я і зустрів ранок. І наступний теж. І десять таких самих ранків, що проминули від першого.

Отака хєрня, кошенята!

Розділ третій. Не-щоденник

…Останнім часом я почала думати про смерть.

Навіть тоді, коли ми з малечею весело горланимо пісні біля вогнища. Навіть тоді, коли обираю парфуми чи лежу в шезлонгу під деревом в обідній час із зачитаною до дірок книжкою «Катрусина любов».

Роблю вигляд, що читаю (книжку я знала напам’ять!), і думаю, думаю про… смерть.

Смерть має обличчя Тур.

Таке, яким ми бачили його востаннє на порозі ліцею: щасливе, натхненне, схвильоване.

Але як поєднати його зі смертю, з небуттям? В які день і годину воно, це обличчя, завмерло? Що передувало цьому?

Який випадок?

Уявляю, як вранці Тур ще посміхалась, пила каву, розчісувала волосся, обирала парфуми, взувала туфлі під колір сукні — звичайні, повсякденні справи. Чи знала вона тоді, що увечері лежатиме нерухома? Чи знатиму про це колись я сама?..

А чи знаю зараз, чим для мене скінчиться цей день? Чи встигну пізнати все те, що мені належить пізнати? Чи достатньо в мені всього того, що дає Бог, чи Він призначив мене лише бути уважною читачкою «Катрусиної любові» і більше нічого?!

Це були заборонені думки.

Ми готувалися до життя вічного. І вічного щастя. А інші?

Скажімо, ті, хто мене народив? Ті, хто народив Тур. І Ліл. І Іту з Мією.

Раптом спало на думку, що я не пам’ятаю жодного обличчя, котре спливало наді мною у дитинстві. Навіть якщо хтось із моїх рідних живий, то я все одно не впізнаю тих облич.

Невже це справедливо? Нас вчать, що — так, справедливо, вчать відтинати зайве. Адже… Адже вони мене теж відсікли. І я тепер взагалі сама-саменька в цьому світі. Мені немає на кого сподіватися, крім того, хто наступного року завітає на мій перший бал і обере мене.

Звісно, я служитиму ЙОМУ з усією завзятістю, адже мені буде до кого приліпитися, кому служити за всіма правилами нашого виховання.

Чи не так само служила Тур? Мертва Тур. Де вона зараз?

Що сталося з її тілом? У якій сукні вона лежить, у якій позі? Хто згадує її в цю мить? Можливо, ніхто, крім мене?

А чому я думаю про це?

Навіщо мені ці думки?

Мені незатишно з ними.

Я хочу позбутися їх.

Я хочу бути такою, якою була до того балу, коли почула той клятий саксофон!

…Як важко палити щоденник!

Дуже важко. По-перше, тому, що він довго не хотів розпалюватись в ледь жевріючому вогнищі, що лишилося після вечірніх співів на галявині — обкладинка і сам папір виявилися надто цупкими. По-друге, важко було зробити це непомітно для інших. Довелося дочекатися, поки всі розійдуться, і зробити вигляд, ніби лишилася прибирати галявину після того, як старші під наглядом Виховательки повели малечу до спалень.

По-третє, я знала, що все одно доведеться взяти новий, такий самий, зошит і розпочати записи знову — а це сторінок сто, не менше! Адже треба ж його здати пані Директорці в найкращому вигляді. А ці сто сторінок доведеться вигадати.

Тобто — збрехати в кожнім слові. А нас не вчили брехати! Але якщо я здам щоденник у такому вигляді, який він має зараз, на мене чекають ганьба і сором. Всі дізнаються, що я — найперша брехуха. Всі дізнаються про вчинок Ліл, про щоденник Тур, про… про саксофон і те, що ми підглядали за балами на даху будинку. І тоді я помру. Стану нерухома, як Тур.

Ось воно! Я таки дійшла слушної думки, що Тур вчинила щось подібне, щось таке, після чого не можна