Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

із себе розповіді чи й безладно обірвані слова, якими фантастично збільшувався й безсоромно нарощувався безмір ночі. Ми сиділи в яскраво освітленій кухні. За плитою та широким чорним димарем виднілося кілька сходинок до дверей горища.

На них і сидів старший продавець Теодор, наслухаючи, як горище ходором ходить від вітру. Він чув, як у паузах віхоли міхи горищних ребер складались у фалди, а дах слабнув і повисав, ніби великі легені, з яких утекло дихання, а тоді знову набирав повітря, настовбурчувався частоколами кроквів, ріс, мов ґотичні склепіння, розпускався лісами балок, сповненими стоголосих відлунь, і гудів, ніби скриня з басовими струнами. Однак потім ми забували про віхолу, Аделя товкла цинамон у лункій ступці. Тітка Перазія завітала в гості. Дрібна, рухлива й запобіглива, з мережаною чорною шаллю на голові, вона стала крутитися кухнею, помагаючи Аделі. Та якраз обскубала півня. Тітка Перазія запалила жмут паперів під димарем, і широкі вогняні клапті полетіли з них у чорну пащеку. Аделя, тримаючи півня за шию, підняла його над полум’ям, аби висмалити решту пір’я на ньому. Півень зненацька затріпотів крилами, пропіяв і згорів. Тоді тітка Перазія почала сваритися, лаятися і лихословити. Тремтячи з люті, вона погрожувала руками Аделі й матері. Я не розумів, чого їй треба, а вона все більше впиралась у свою злість і робилася суцільним згустком жестикуляції та лихослів’я. Здавалося, що в пароксизмі люті вона розжестикулюється на частини, розпадеться, розділиться, розбіжиться навсібіч сотнею павуків, розпуститься підлогою, ніби чорний мерехтливий пучок ошалілих тарганячих перегонів. Та замість цього вона раптово почала меншати, скручуватися, все ще трясучись і сиплячи прокльонами. Знагла вона подріботіла, мала і згорблена, у куток кухні, де лежали дрова, і, кленучи та кашляючи, стала гарячково порпатись у дзвінкій деревині, аж урешті знайшла дві тоненькі жовті тріски. Підхопивши їх неслухняними від збудження руками, вона приміряла їх до себе, після чого вилізла на них, мов на ходулі, й почала ходити на цих жовтих підпорах, стукаючи по дошках підлоги, ганяючи туди й назад діагоналлю, все швидше і швидше, відтак вибігла на ялицеву лаву, прошкутильгала її лункими дошками, а звідти — на полицю з тарілками, дзвінку дерев’яну полицю, що оперізувала стіни кухні, — і вже побігла нею, мов калічка на милицях, щоб урешті десь у кутку, не перестаючи зменшуватися, чорніти, згортатися, мов зів’ялий спалений папір, замінитись у клаптик попелу, стертися в порох і в ніщо.

Ми стояли, безпорадні перед тією шаленою фурією, що сама себе струїла і зжерла. Ми зі смутком приглядалися до печального перебігу того пароксизму і з деякою полегкістю вернулися до наших занять, щойно той жалюгідний процес добіг свого природного завершення.

Аделя знову закалатала товкачем, подрібнюючи цинамон, мати продовжила перервану бесіду, а продавець Теодор, заслуханий у пророцтва з горища, корчив смішні гримаси, високо скидав брови й сам до себе сміявся.

Ніч великого сезону

Кожному відомо, що в шерезі звичних і нормальних років здивачілий час іноді народжує з власного лона інші, особливі роки-виродки, що їм, ніби шостий малий палець на руці, виростає тринадцятий фальшивий місяць.

Кажемо фальшивий, бо він рідко досягає цілковитого розвою. Мов діти, виношені в пізньому віці, він відстає у зрості, такий собі місяць-горбунець, напівзів’ялий і радше уявний, ніж дійсний.

Винна в цьому стареча нестриманість літа, його розпусна і пізня вітальність. Трапляється часом, що й серпень мине, а старий кремезний пень літа за звичкою родить і далі, приводячи на світ зі свого порохна всі оті дні-дички, дні-бур’яни, безплідні дні-ідіоти, докидає, мов дармову добавку, дні-качани, нікчемні й неїстівні — білі, здивовані й непотрібні дні.

Вони виростають нерівними й за формою неправильними, неотесаними і зрослими поміж собою, мов пальці потвористої руки, нерозвинуті й вічно затиснуті хіба що в дулю.

Дехто порівнює такі дні з апокрифами[77], що потайки підшиті до розділів великої книги року, або з палімпсестами[78], крадькома долученими до її сторінок, чи до тих білих незадрукованих аркушів, на яких очі, по зав’язку начитані і знесилені змістом, можуть відсльозитися кольорами й картинами, дедалі блідішими, щоб відпочити у вакуумі порожніх аркушів — перш ніж затягне їх у лабіринти нових пригод і розділів.

Ох, цей старий пожовклий роман року, велика, напіврозсипана календарна книга! Забута, вона лежить десь в архівах часу, а її зміст усе доростає всередині обкладинки, ненастанно пухне від балакучості місяців, прискореного самовідтворення вигадок, від помножуваних у ній маячні й пустомельства. Тож і я — записуючи ці свої оповіді й вилаштовуючи шерегами історії про батька на зужитих берегах її тексту, чи не впадаю в потаємну надію, що колись вони непомітно вростуть між зжовклими її, найчудовнішої напіврозсипаної книги, аркушами, що увійдуть у велике шелестіння її сторінок, і воно їх цілком поглине?

Те, про що тут ітиме мова, діялося в одному з таких тринадцятих, понаднормових і нібито фальшивих місяців на кільканадцятьох порожніх листках великої календарної хроніки.

Ранки тоді були навдивовижу терпкі, прохолодно-свіжі. За дещо заспокоєним і холоднішим темпом часу, цілком новим запахом повітря і чудовою консистенцією світла відчувалося, що перебуваєш в іншій черзі днів, у новій околиці Божого Року.

Голос під тими новими небесами тремтів лунко і свіжо, ніби в новому і ще порожньому помешканні з його запахами лаку, фарб, початих і не випробуваних речей. З дивним зворушенням ми вслухалися в нове відлуння, напочинали його із цікавістю, як напочинають здобну бабку до кави холодного і тверезого ранку напередодні подорожі.

Батько знову сидів у задньому відділенні крамниці, в малій склепінчастій кімнатці, покліткованій, наче вулик, незліченними комірками реєстратури[79], що без кінця лущилася шарами паперу, листів і рахунків. З шелестіння листків та безконечного перегортання документів виростало розграфлене у клітинку й порожнє існування цього приміщення, з-поза весь час перекладуваних паперових стосів із незліченними назвами фірм проглядався апофеоз[80] у вигляді фабричного міста, побаченого з пташиної висоти, наїженого задимленими трубами, оточеного рядами медалей та обрамленого вивіясами й викрутасами помпезних et і Comp.

Там, як у пташарні, сидів на високому стільці батько, а голубники реєстратури шелестіли стосами паперів, і всі гнізда й дупла аж заходилися цвіркотінням цифр.

Простір великої крамниці темнішав і щоденно багатів новими запасами сукна, шевіоту, оксамиту і драпу. У глибині тьмяних полиць, усередині цих комор і сховищ холодної, ледь запліснявілої пістрявості, сторицею добирала собі відсотків темна і вистояна кольоровість речей, множився й насичувався потужний капітал осені. Там він ріс і темнішав, дедалі ширше розсідаючись на полицях, мов на галереях