Читати книгу - "Острів Сильвестра"

зникає, тільки горить мерехтливий вогник з написом: «Далі буде».

Ми знаємо — далі не буде. А що ж тоді буде з героєм, якщо це спробувати собі уявити? Він знайде когось, до кого припливе, пристане, припнеться, пришвартується, притулиться його душа? Чи потребує вона цього, чи це тільки фантазії, які навіює море і цей острів?

Я задаю собі чи комусь іншому питання за питанням. А душа героя сполоханою чайкою випорхує з цього оповідання. Ось вона ще кружляє над островом. Ще кружляє, але незабаром зникає в блакитній бездонній далечині. В кого вдивляється це безмірне око, яке притягує цей острів? У людину, котра приїхала сюди відпочивати, яка знає в глибині душі, що вже ніколи сюди не повернеться, а, власне, його душа… (закреслений текст обривається).

Частина друга

Душа

Якщо на маленькому острові полювати на зайців, які там опинилися, то вони бігатимуть островом, але не здогадаються кинутися у воду, щоб врятуватися, хоча й уміють плавати.

Мисливське спостереження

1

Постріл розітнув тишу над маленьким островом, розташованим посеред поліського озера, підняв у по вітря зграйку горобців і чайку, яку на Поліссі називають чомусь книгою. Горобці полетіли до берега, а чайка-книга стала колами кружляти над водою. Коли луна від пострілу стихла і тиша достатньо напоїла безмовністю повітря, з-за найближчих до човна і чоловіка, котрий лежав біля човна, кущів визирнув заєць.

Заєць дивився на човен, на тіло, що завмерло біля човна. Воно було нерухоме вже хтозна-скільки часу. За людським виміром, може, хвилин двадцять п’ять, може, цілу годину. Заєць боявся зрушити з місця, щось його приваблювало, притягало до цього тіла, яке непорушно застигло, розпластане, непомірно велике, але безмовне.

«Чи не загрожує воно все ж?» — подумав заєць.

Якийсь час тому (це було так давно, за межею жаху) вони вдвох із зайчихою пережили справжній шок, напад шаленого, дикого, майже божевільного страху. Цей страх наростав у міру того, як до острова наближався човен, в якому сидів чоловік. За час від березня, коли їхня пара опинилася на острові й не змогла вернутися назад до лісу по крихкому весняному льоду, на острів посеред цього лісового озера лише два рази навідувалися люди. Першого разу то була молода пара — хлопець і дівчина. Вони пристали до острова у тому самому старому човні. Висадилися й відразу взялися за руки. Вони йшли вздовж берега, час від часу, десь через десяток кроків, зупинялися і надовго припадали мордочками, які в людей називаються обличчями, одне до одного. Заєць і зайчиха сиділи в кущах і тремтіли. Небезпека знаходилася зовсім поруч. І хоч руки в хлопця й дівчини були порожніми, все ж, зайці це добре знали, від людей можна чекати всього. На денці їхньої пам’яті вкарбувалася минула весна, коли на лісову галявину приїхала компанія з двох чоловіків і двох жінок, які розклали на острові барвисту тканину, щось пили і їли, і коли заєць геть осмілів і спробував висунути мордочку з кущів, його помітили, і один з тих чоловіків раптом дістав з кишені щось невелике й чорне і послав у бік зайця жменю вогню. Потім він біг і стріляв. На щастя, не влучив.

Отож тепер вони, навчені гірким досвідом, остерігалися. І, як виявилося, правильно, що остерігалися. Хлопець і дівчина взялися оглядати острів, і вони мусили швидко перебігати з місця на місце, аби непрохані гості їх не помітили.

Цього разу таки не помітили. Находившись, розклали вогнище, а потім, прямісінько на траві, підстеливши якусь одежину, займалися тим, що люди називають коханням. Причому робили своїм дивним способом. Людська зайчиха, тобто дівчина, лежала на спині, а хлопець вклався на неї. Заєць якось умовив свою кохану зайчиху спробувати так. Було страшенно незручно й нічого не вийшло.

Та їх погубила зайва цікавість зайчихи, котру звали Пінг. Так, ці зайці мали імена. Минулого літа вони спостерігали, як на лісовій галявині люди (знову хлопець і дівчина) грали в дивну гру — перекидалися маленькими м’ячиками, оздобленими чимось, схожим на пір’я. В руках вони тримали напівкруглі штуки з довгими держаками, які називали ракетками. Вони й вимовили кілька разів оті слова: пінгпонг. Зайчисі слова, легкі, аж наче прозорі, так сподобалися, що вона кілька разів повторила їх, а потім почала називати зайця Понгом. У відповідь той назвав її Пінгою, й зайчиха потім призналася, що це ім’я їй також страшенно сподобалося.

Отож, Пінга виглянула, і не просто виглянула, а підійшла занадто близько. Хлопець і дівчина її помітили, закричали й кинулися ловити. То була шалена погоня — колами, неймовірними зигзагами, кульбітами й стрибками з обох боків. І все це маленьким островом довжиною в два десятки заячих стрибків. Понг пам’ятав досі здивований вигляд дівчини, її крик: «Та їх тут двоє!». Гонитва тривала невідомо скільки, Понг геть стомився, але ще більше стомилася Пінга, її біг ставав дедалі повільнішим, і коли вона гукнула: «Я більше не можу», Понг вирішив пожертвувати собою. Він дозволив накинути хлопцеві на себе людську одежину — куртку. Розрахунок виявився правильним. Стомлені гонитвою хлопець і дівчина вирішили, що їм вистачить і одного спійманого зайця.

Посаджений у човен Понг тремтів у руках дівчини, хоча та і гладила його ніжно-ніжно довгими тендітними пальчиками. Коли ж човен наблизився до берега, він насмілився, підвів голову і поглянув у обличчя дівчини. Він уклав у свій погляд стільки благання, скільки міг. На якусь мить його очі зустрілися з очима дівчини. Та збентежено дивилася в заячі і раптом скрикнула. Мимоволі чи під впливом цього погляду вона відпустила зайця. Понг, відчувши свободу, напружився й стрибнув з усієї сили. Він хлюпнувся в прибережну воду, й хоч вода накрила його мало не з головою, знайшов у собі сили побігти далі.

Цілих три тижні він бігав довкола озера. Часто підбігав до човна і сумно дивився на нього. Якби він міг веслувати! Думки про те, як там на острові бідолашна Пінга, не полишали його. Він кликав її, просив кохану відгукнутися, питав, як вона себе почуває, але його слабкий тонкий заячий голос губився в озерних хвилях і не діставав до острова.

Порятунок прийшов несподівано. У хижці на березі озера поселилася дівчина. Якимось шостим заячим відчуттям на третій день її проживання Понг збагнув, що вона обов’язково побуває на острові. На п’ятий день він відчув — це трапиться сьогодні. Він застрибнув у човен і став чекати.

2

— Заєць! — Світлана здивувалася уголос.

Вона ступила у човен, а заєць