Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

class="p1">— Я — Франциско, — товстун усміхнувся, — це як Сан-Франциско, тільки без Сан.

— А я Макс. Це як Максиміліано, тільки без усього отого сміття укінці.

Ми потисли один одному руки. Рука у Франциско була непропорційно маленькою порівняно з пухким тулубом.

— Ти звідки? — питаю.

— Я народився у Венесуелі, але вже одинадцять років живу в Штатах, у Далласі. А ти?

— А я причвалав з України.

Мовчанка. Франциско обережно помацав моє плече, чи бува не мара перед ним, а потім бурхливо відреагував:

— Holy shit[51]! Це ти аж звідти приперся?!

— Ага! — гордо пхикнув я. — Тридцять годин дороги!

— Мати Божа! І на лихо воно тобі здалося?

— Це моя Мрія!

— Тю! — і Франциско розреготався.

Важко було переконувати венесуельця в тому, що можна всеньке життя мріяти про подорож до Мексики.

— Що збираєшся робити? — зрештою спитав товстун, кумедно гойднувши пузом.

— Знаєш, — сонливо просопів я, — я щойно прилетів, втомлений, хочу…

Він не дав мені договорити.

— Тю, чувак! Ти хіба не знаєш, що нагорі у хостелі роздають два пива за ціною одного?

— Та я чув про цю промоцію, — відказую. — Але зрозумій, я ж тільки-тільки приїхав, тому…

— Чого сидиш, недотепо? У нас чудова компанія! Чи ти думаєш, що у цій халупі того пива цілий вагон?

Я зняв ногу з койки і трохи повагався, бо після від’їзду зі Стокгольму не спав майже сорок годин. Але переді мною стримів добрий центнер венесуельського сміху і веселощів, який дружньо ляскав по плечу, термосив черевом і вже збирався силоміць волокти мене нагору. Тому я розсудив, що таки, мабуть, краще не опиратись і пристати на пропозицію.

— Якби ти знав, як я хочу спати, — бурчав я поки шнурував кросівки.

— Оце ти летів з іншого кінця планети, щоб влягтись і хропти? Не патякай зайвого і взувайся хутчій, — бурчав у відповідь Франциско.

Удвох ми піднялись нагору. Шостого поверху як такого не існувало. П’ятий поверх кінчався похилими неоковирними дверима, за якими простирався звичайнісінький плаский дах, перероблений під кав’ярню. Над столиками і плетеними кріслами полоскався натягнутий тент, місцями з його країв звисали листи непрозорого целофану, не даючи дощовій воді з імпровізованого даху скапувати на голови відвідувачам.

Щойно я просунувся на відкриту веранду, останні мої сумніви розвіялись: попри страшенну знемогу я не пожалкував, що пристав на пропозицію Франциско. З тераси постав чарівливий вид на Зокало та елітні райони мексиканської столиці. Хмари розповзлись, денний смог відтягло за місто, і Мехіко (принаймні та частина, яку можна споглядати з висоти шостого поверху) відкрилось мені як на долоні.

На даху було не так людно як унизу, в патіо, і набагато тихше. Під натягнутою стріхою купчилися невеликі гурти мандрівників, які неквапом сьорбали пиво і щось сонно бубніли поміж себе. Венесуелець притяг мене до бару, ми взяли чотири бутля «Corona»[52] і потюпали до одного зі столиків, де вже сиділа компанія з шести чоловік.

Франциско лунко задекларував мене як новака з їхньої палати, після чого по черзі представив кожному. Як виявилось, у моїй кімнатчині, окрім венесуельського американця, знайшли притулок швейцарець Андре, високий хлоп приблизно мого віку, худющий як швабра і ще зовсім юний мексиканець з півдня на ймення Хорхе, присмаглий та лисий італієць років сорока (я не закарбував його імені, бо наступного ж дня він поїхав), а також Том О’Коннел, уже зовсім літній австралієць з проникливими очима та посивілим до самих коренів волоссям. Андре гарував на фармацевтичному заводі у Гельвеції[53], лисий італієць тривалий час трудився викладачем економіки, поки не накопичив трохи грошенят, смачно плюнув на все і майнув світом, а Том мав власний бізнес в Австралії. Ким був Хорхе, я так і не допитався. Жовторотий niño[54] весь час сидів тихо і, хай не сприйме за образу, не вельми відрізнявся від табуретки під ним. Окрім моїх безпосередніх сусідів, за столом сиділи бельгієць Тім Мусше з дружиною Інге. Тіму на вигляд можна було дати років двадцять п’ять. Низенький і випещений, він мав одухотворене, мов у поета обличчя, строго зачесане назад чорне волосся і кострубату борідку. Його любка була ще нижчою, зате втричі ширшою за чоловіка.

— …і я кажу їй, що то не мої проблеми, — щось затято переповідав Андре, — бо я заплатив за квиток з Тукстепека у Веракрус, і мене ніхто не попередив, що я мушу робити пересадку на півдорозі в якомусь задрипаному селі між горами! А вона мені: вас мусили попередити. А я їй: але автобус прибув у те aldea[55] на півгодини пізніше за відправлення мого рейсу у Веракрус, і що, по-вашому, я мав наздоганяти його верхи, ніби ломова кобила? А вона мені…

Я неуважно дослухався до балачки, позираючи з даху униз, на Мехіко, де на покручених calles y avenidas[56] займались вуличні вогні і мурашками копошились невисокі мексиканці.

Розмова тим часом непомітно перескочила на вищі матерії.

— Ватикан і досі усім заправляє, - правив лисий італієць. — Це ніде не афішується, але це правда. Я п’ятнадцять років викладав у коледжі, а потім від церкви прислали якогось сопливого служаку, чванькуватого павіана, ну щоб наглядати за нами, контролювати навчальну програму, те-се… І назначили йому платню більшу ніж у мене! На зборах ніхто не мав права і слова мовити усупереч тому недотепі! Уявляєте?

— А ще у вас там теє… мафія, — встряв Андре.

— О, це взагалі окрема історія. Їм Берлусконі особисто капці щоранку носить. Без дозволу тих харцизяк на півдні Італії ніхто не може навіть газет на вулиці продавати.

— Ай, та що там ваша італійська мафія! От у нас в Австралії кролики — оце мафія! — перебив італійця Том.

І з уст австралійця пролунала трагічна оповідка про нерівне борюкання людей з клаповухими, про перманентні нищівні поразки, і нарешті про те, як було ухвалено поділити континент демаркаційною лінією у вигляді тисячокілометрового паркану: захід і центр — ненаситній кролячій ораві, а східне узбережжя — прямостоячим приматам та їхнім вівцям. Але й це не дало бажаного результату. В багатьох місцях вухате воїнство з гнівом пошматувало загорожу й рушило видирати останню травинку в нещасних овечок.

— Кроляче народонаселення Австралії на сьогодні в 75 разів перевищує людське, — правив далі Том. — Мені вже страшно виходити самому з дому. Ви уявляєте, як вас можуть віддубасити 75 розлючених кроликів? Це ще добре, коли ти їх вчасно примітиш і встигнеш втекти, а не дай Бог, повалять на землю, і все, вважай, тобі гаплик!

— Гаплик! — підтакнув Франциско тоном ветерана, який,