Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Хоткевич, — я повинен поговорити з Консулом до того, як німці захоплять Київ.

— Хоча б скоріше! — вигукнув аптекар. — Як мені набридла роль провізора, високопартійні розмови з товарищами, їхні натхненні теревені. Швидше, швидше б покінчити з ними!

— Давай, Владиславе, — запропонував Хоткевич, — піднімемося на горище палацу. Важко мені дихати в підземеллі. Застудився, як півдня довелося мокнути в озері. Ковтаю ліки і все одно кепсько себе почуваю. На горищі сухе повітря, і я хоч трохи вигріюся.

— Гаразд, — охоче погодився аптекар, — тільки я спершу піду до джерела та візьму води, бо наші баклажки зовсім порожні.

Аптекар почав збирати все зі столу.

Хлопців як вітром вимело з підземелля.

Тримаючись за стіну, не запалюючи ліхтарик, вони навпомацки стрімголов мчали до виходу в старі каменоломні, їм так і здавалося, що Сиволап уже йде слідом за ними, щоб набрати води з недалекого джерела.

— Світи синє,— наказав Юрко, — хутчій!

Володя ввімкнув ліхтарик. У примарному синьому сяйві перед хлопцями постав вихід у каменоломні. Вони швидко вибігли назовні. Юрко знайшов потрібні блискітки, камінь нечутно повернувся навколо своєї осі і закрив темний хід.

Хлопці щодуху тікали із старих каменоломень. Пробігли штольню і завернули до виходу. У вільховому гаю теж не затрималися, хоч уже почало колоти в боці, ноги заплутувались. І лише під високими вербами зупинилися, віддихалися.

Надворі сяяло сонце, у гущавині співали птахи. Поряд, чад головою, подавав голос одуд, озивалася іволга, тінькали невтомні синиці. І тільки від переправи долинав безперервний гуркіт машин. І від того ще страшнішою ставала небезпека, яка нависла над переправою, над багатьма людьми — військовими, біженцями, односельчанами.

— Негайно треба знайти Вершину! — стривожено озвався Юрко.

— Ходімо на пошту, — порадив Володя. — Подзвонимо в міліцію, скажемо Вершині, хай хутчій їде в Жовтневе.

— Ні,— заперечив Юрко, — давай зробимо інакше: побіжимо до начальника переправи, попросимо його дати машину і зразу поїдемо в район. По телефону про пана Хоткевича говорити ніяк не можна. І про таємницю підземелля теж ніхто не повинен знати.

Розділ шостий

ПРОПОЗИЦІЯ ЛЕЙТЕНАНТА

Хлопці хутчій подалися на переправу. Через Прип'ять понтонним мостом лавиною йшли війська. Юрко підбіг до підполковника і, важко дихаючи, схвильовано заговорив:

— Товаришу командир, нам терміново потрібна машина в район. І негайно, інакше буде велике лихо.

Підполковник нахмурився, запитав занепокоєно:

— Яке лихо? Лиха і так зараз вистачає. Що там скоїлося? Говори!

— Переправі,— притишено мовив Юрко, — загрожує небезпека.

— Яка небезпека? — насторожився підполковник.

— На неї диверсанти вночі наведуть фашистські літаки.

— Які диверсанти? — ще більше стривожився командир. — Де вони, від кого ти дізнався про це?

Юрко змовк, бо не хотів розсекречувати таємницю підземелля, порушувати батьків наказ.

— Нам потрібна машина, — вперто стояв на своєму Юрко. — Ми поїдемо в район і про все розповімо лейтенанту Вершині або секретареві райкому партії.

— Хто це «ми»? — уточнив підполковник.

— Я і мій товариш, — Юрко показав рукою на Володю, який стояв віддалік і нетерпляче чекав закінчення розмови. — Ми щойно бачили диверсантів, чули їхню розмову. Один диверсант розмовляв по рації з фашистами, домовлявся про наліт на переправу, обіцяв дати дві червоні ракети, показати, куди треба кидати бомби.

— Де ж ви бачили тих диверсантів? У лісі?

— Про це ми можемо розповісти лише лейтенанту Вершині. Так мені наказав тато.

— Твій тато теж бачив диверсантів?

— Ні,— відповів Юрко, — мій тато пішов па фронт ще в перші дні мобілізації.

Підполковник знизав плечима.

— Нічого не збагну. Виходить, що твій тато знав про присутність диверсантів ще до того, як його мобілізували в армію, і не доповів про їх місцеперебування?

Юрко заперечливо похитав головою:

— Нічого тато не знав. Тут зовсім інше діло. Дайте нам, товаришу командир, машину, і ми поїдемо в район. Швидше! Бо диверсанти можуть утекти, сховатися, затаїтися в старих каменоломнях.

— Скільки ж їх, тих диверсантів? — допитувався підполковник.

— Двоє їх було, — відповів Юрко. — Один майор, отой, що втік від наших бійців на Льольчиному озері. Це пан Хоткевич — власник цього палацу. Колись пан утік за кордон, а нині повернувся.

— Діло серйозне, — погодився підполковник, — і не будемо даремно гаяти часу. Я зараз пошлю на пошту свого ад'ютанта, і він терміново викличе лейтенанта Вершину. Так буде і швидше, і певніше. — Начальник переправи поглянув на годинник.

— А вам, хлопці, доведеться посидіти в моїй землянці і почекати, поки приїде лейтенант. Сидіть і носа не висовуйте. Зараз вас ніхто тут не повинен бачити, бо потім лиха не оберетеся.

Під вербами виднілося кілька землянок. Одна з них начальника переправи. Хлопці несміливо зайшли в напівтемну землянку. Тут пахло луговим сіном, ромашкою, відчувалися терпкі пахощі м'яти. Вхід до землянки був завішений плащ-палаткою. Дощаті нари вимощені сіном, заслані цупким брезентом. Під невеличким віконцем столик. Біля нього три березових кругляки. На стіні, обшитій свіжими шалівками, висів автомат. Юрко бачив цю зброю вперше.

— Сідайте, — наказав підполковник, кивнувши головою на нари, — і чекайте лейтенанта. Чи, може, ви все-таки розкажете мені, командиру Червоної Армії, свою таємницю і ми зразу затримаємо диверсантів? Чого ви боїтеся, вагаєтесь?

— Не боїмося, — заперечив Юрко, — є одна обставина, про яку треба доповісти тільки лейтенанту Вершині. Я мушу виконати батьків наказ.

Підполковник більше не розпитував хлопців, а зайнявся своїми справами.

Через годину приїхав лейтенант Вершина. Він разом з ад'ютантом начальника переправи зайшов у землянку, поздоровався, мимохідь глянувши на хлопців, запитав:

— Що трапилося, товаришу Макаров? Чому такий терміновий виклик? До речі, свою обіцянку я виконав, ваш лист передано нашому працівникові, який учора виїхав до Москви.

— Дякую, — кивнув головою підполковник. — А викликав вас через цих хлоп'ят. Прибігли до мене, запевняють, що чули розмову ворожих диверсантів, розповіли, що сьогодні вночі має бути наліт на переправу. І більше нічого не бажають говорити. Затялися, що розкриють свою таємницю лейтенанту Вершині. Довелося вас терміново викликати.

Вершина уважно глянув на хлопців карими проникливими очима, поцікавився:

— Відрекомендуйтесь, хлопці, і кажіть, що у вас.

Юрко підхопився з нар, відповів:

— Я син Василя Берегового. А це Володя Карпенко — син тракториста Миколи Карпенка.

Володя теж підхопився з нар і виструнчився перед лейтенантом.

— Сідайте, — мовив лейтенант, — і розповідайте.

— Мені наказав тато, — ніяковіючи, зам'явся Юрко, — розповісти про цю таємницю лише вам або секретареві райкому партії і більше нікому… Ми з татом на другий день війни ходили в район, шукали вас, але не знайшли.

— Коли ви були в районі? — швидко запитав лейтенант.

— На другий день війни.

— Вам уже тоді було відомо про диверсантів? — насторожено запитав лейтенант. — Чому ж ви не доповіли зразу?

— Ні,— поспішно відповів Юрко, — про диверсантів нам