Читати книгу - "День відбуття"

справ Дмитро Стефлюк ніяк не розраховував, що з цього може закрутитися нова гучна та заплутана справа. «Чергова булька»… — думав тоді він. Начальству байдуже — ексгумація то й ексгумація. Не їм їхати на цвинтар, бігати з документами, спілкуватися з родичами загиблого, займатися потім відписками.

Стефлюк не вважав за потрібне розкопувати свіжу могилу загиблого від нещасного випадку хлопця. Та результат вразив наче грім усіх і його в тому числі.

Чотири дні тому небіжчика поховали у присутності більш ніж п’ятдесяти свідків. Ховали, як належить. Зі священиком та чисельними вінками. Ті самі четверо роботяг засипали могилу і встановили тимчасовий дерев’яний хрест. Родичі та друзі поскладали вінки та квіти. У такому стані й залишили місце поховання близько п’ятої години вечора.

До могили щодня навідувалися батьки загиблого та дружина. Нічого підозрілого вони не помітили. Усе залишалося неторканим.

А на четвертий день ті самі робітники на вимогу слідства викопали пусту труну. Домовину обстежували ретельно. Ніяких пошкоджень від гострих предметів, якими б підважували віко, скоріш за все, у темряві — хто б наважився на таке за дня?! Тільки вночі. Вінки повинні були обережно позбирати і розкопати яму. Гріб назовні, судячи з усього, не витягався, оскільки всередину, коли забирали тіло, потрапив ґрунт. До того ж не знати, навіщо видерли тканину, що вистеляла дно труни. Білий шовк. Скільки там його, щоб, припустимо, тримаючи за чотири кінці, наче на ношах, підняти тіло наверх і донести до машини? Ні, це здавалося явно неможливою справою. Тим більше обдерти його, не витягаючи покійника… Ні, тканина міцна. Легше вже її було віддерти від країв труни, всю разом. Але видерли тільки на дні. Вони що, підняли тіло, а потім дерли шовк? Для чого? Невже у труні щось могло бути сховане? Тоді навіщо тягти кудись мерця? І чому тканину не кинули тут же? Замотали у неї те, що знайшли на дні домовини?

Експерти були спантеличені. Вони вважали, що віко було зняте якимось доволі дивним способом, оскільки на ньому не знайшлося ніяких інших пошкоджень, окрім зроблених робітниками під час ексгумації. Канали цвяхів були щільними, цвяхи заходили туди з зусиллям. Це наводило на думку про заміну труни іншою, такою самою. Та разом з тим у ній знайшли сліди перебування трупа.

Тіло молодого чоловіка, який нелегально працював у Москві, привезли для поховання більш ніж тиждень тому. Стався нещасний випадок — його вдарило електричним струмом. Миттєва смерть. Органи правопорядку Москви зафіксували нещасний випадок, що підтверджували й хлопці з бригади, які привезли тіло. Там, у Москві, розтин не проводили. Тут, на місці, від нього категорично відмовилися батьки та дружина загиблого. Труна, виготовлена у Москві, виглядала бідно, тому родичі замовили іншу — на місцевому комбінаті комунальних послуг. Ось і все.

А за кілька днів почалися розбірки у бригаді, що несподівано повернулася з Москви практично повним складом. Була бійка з важкими тілесними ушкодженнями. Закрутилася справа. Тут і почали випливати деякі подробиці, що стосувалися загиблого. Далі — більше. А протоколу розтину нема. От прокурор і дав дозвіл на ексгумацію тіла.

На даний момент існувало дві версії. Перша — тіло викрали на замовлення колишніх товаришів по бригаді, які були винні якимось чином у його смерті і боялися встановлення нових фактів при розтині. Вона виглядала найлогічнішою, щоправда, поки що не мала жодного підтвердження, жодного прямого доказу.

Друга — у тілі було перевезене щось таке, що належало забрати. Можливо, саме для цього те саме «щось» заховали у тіло. Можливо, саме для цього чоловік помер. Тоді вже повинно йтися про сплановане убивство з конкретною метою. Але і у цьому випадку все замикалося на членах бригади. Ця версія була ще більш теоретичною, і Стефлюк інтуїтивно відчував, що все набагато банальніше й сенсації та гучної справи тут не буде.

Інших версій не було. Їх не виникло в самого слідчого, їх не підказав ніхто з фігурантів справи. Якщо, звичайно, не брати до уваги дурниці про «темні сили», кинутої судмедекспертом на цвинтарі після невдалої ексгумації. Тим не менше Дмитро з подивом зауважив, що саме ця «версія» поки що залишалася єдиною, підкріпленою хоч якимось доказом, а саме тим фактом, що віко труни відкрилося наче саме…

Слідчий струсонув головою, згадавши «не злим» Зеновія Ковалишина.

XVIII

Він знав, що на ранок обов’язково стане гірше. Нога розпухне і спертися на неї буде взагалі неможливо. Але найгірші побоювання не підтвердилися. Еластичний бинт та холод дали непоганий результат. Щоправда, і значного полегшення не відчувалося. Він міг обережно ставати на ногу, а також обережно її згинати. Це майже не викликало болю. Спертися ж на зігнуту ногу, а також присісти виявилося важко. У суглобі ще щось заважало, виникав сильний біль. Сергій вирішив не форсувати подій. Потрібно було тиждень відлежатися і все мине. Про похід у печери він вирішив відразу забути. Обійдеться циганське весілля без марципанів. Нехай святкують у ресторані.

Отак він лежав і налаштовувався на цілковитий спокій, коли у двері постукали і довелося підводитися.

На порозі стояв Гайдукевич власною персоною.

— Ну, похвалися, — замість «добридень» мовив, заходячи до кімнати. — Бачу, видужання йде шаленими темпами. Як нога?

— Не так добре, як хотілося, — відповів Сергій. — Іти у печери на Новий рік не зможу. Гарантія. Там потрібні цілком здорові ноги.

Гайдукевич задумливо потер підборіддя:

— Ну а якби ми з отим твоїм другом домовилися? — запитав він. — 3 тим, що допоміг ключа взяти. З тобою, звичайно, краще було б, але… Розумієш, зібралися вже, налаштувалися, а тут…

— Чого б ні? — відповів Сергій. — Гадаю, він не буде проти. Це ж ви не хотіли, щоби йшов хтось інший, а я вам одразу пропонував.

Юлія налаштувалася справляти Новий рік у печерах. Що їй до його поламаної ноги? Навіть вітання не передала. Сергій мимоволі відчув образу. Таку собі справжню, навіть важку образу, хоч і розумів тверезо, що ніяких підстав для неї в нього бути не могло. Хіба десь написано, що вони мають бути друзями і хвилюватися одне