Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Чи ми раби борщу і сала?

...25 грудня закінчується зимове сонцестояння. Світло починає перемагати темряву, день стає на хвилину більшим. Той день був у Вірі Предків Наших — Різдвом Світла Дажбожого. Цей день був особливим у житті Тараса Григоровича Шевченка. 25 грудня 1845 року у Переяславі він написав своє заповітне «Як умру, то поховайте...»

Тарасові лише 31 рік. Чому в такому віці він пише знамениті рядки, які український народ назвав «Заповітом»? Бо простудився і тяжко захворів — двостороннє запалення легень...Тоді такий діагноз прирівнювався до смертного вироку. Про це добре знав і Шевченко. Знав і його друг — лікар Андрій Козачковський, у якого якраз жив тоді хворий Тарас. Але стається диво: смерть відступає і дарує нашому Пророкові ще 15 років життя!

Чи випадково це, що також 25 грудня, але вже 1859 року Тарас Григорович написав «подражаніє» — «Осія. Глава XIV»? «Це „подражаніє“ — може, „найзапекліше“ з усього, що написав Шевченко», — каже наш славний академік Іван Дзюба.

Давайте спочатку прочитаємо ту останню, чотирнадцяту главу з книги малого єврейського пророка Осії. Він так звертається до свого краю: «Вернися, Ізраїлю, до Господа Бога свого, бо спіткнувся ти через провину свою».

Тарас Григорович Шевченко звертається не до Ізраїлю, а до України. Звертається востаннє і, як сам каже, — «без притчі». Починає страшними словами:

Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі...

А потім вимовляє таке зворушливе, на що ніколи і ніде не спромігся жоден з великих чи малих єврейський пророків:

Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату; опочий, Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи...

І найголовніше наш Пророк каже нам наостанок:

... Скажи їм ось що: — Брешуть боги, Ті ідоли в чужих чертогах, Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово Розтлєнноє, а слово нове Меж людьми криком пронесе І люд окрадений спасе...

Чи чуємо ми батька Тараса? Чуємо! Бо через 150 літ після Шевченкового «Скажи, що правда оживе...» один Українець написав:

Я вірю в Бога — в Україну. Вона мій Бог і поводир.

Другий:

Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!..

І третій:

Не вчислююсь у грішну многоту; Не вірю ні тибетцям, ні халдеям; Чужих богів не славлю видноту І сліпотою не скверню своєю.

...Сліпий сірійський араб, поет-філософ X століття Абуль-Ала у дивній збірці своїх поезій під назвою «Люзумійят» («Обов’язковість того, що досі не було обов’язковим») помістив два коротенькі вірші. Українці мають змогу читати їх завдяки прекрасним перекладам уродженця Володимира-Волинського Агатангела Кримського. І кріпко думати над обов’язковістю того, що досі не було обов’язковим:

Віра і безвірство... Сунна і Коран... Біблія жидівська... Біблія христьян... В кожного народа Є свята брехня... І нікому правда Просто не сія!
Заблукались мусульмани; Шлях згубили християни; Блудять-крутяться жиди; Маги теж — сюди-туди! Люди всі — на два ранжири: Є розумні — та без віри, Другі — вірою міцні, Але глуздом — ані-ні! ***

...Слово язик колись означало народ. Язичництво — «віра язичеська» — значить віра народна.

Хитрі візантійські монахи взяли латинське слово paganus (сільський) і стали називати віру предків наших «поганською», щоб така назва щоразу асоціювалася в свідомості рабів-християн зі словом «поганий»...

«Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, —