Читати книгу - "Гра у вoйнушку"

залізного творіння привніс за стіл сум’ят­тя. Незважаючи на неприємне гудіння у вухах, вино випили до дна і поставили склянки на стіл.

— Йоб вашу мать, у мене тут стіл накритий, а вони там воюють. Тьху! — плюнув Гурам. — Ні, брате, цій країні нічого не допоможе, — і витер винні вуса.

Куди посадити цього чоловіка?

В небі було видно літак. Цього разу хлопчик виявився молодцем, швидко відтягнув гуму рогатки, прицілився і вистрілив. Вічний камінець влучив у спину Су-25, збив з маршруту і підірвав. Через оглушливий шум учасники застілля полягали на землю. Небо над Сіоні знову забарвилось у кольори веселки. Звукова хвиля звалила порожні склянки і змусила деренчати ножі та виделки. Гілка дерева зачепилась за руку Гівіко і не дала йому впасти. Це таки сталося, і у двір Дарчія впав ще один російський пілот.

— Гівіко, что ти надєлал? — обережно промовила Віра.

— Патрулю, мамо, я ж казав, — відповів радісно син.

Зазвичай радість дитини передається і матері, але цього разу так не сталося.

— І де мені садовити цього чоловіка? Хіба не потрібно питати дозволу, коли приводиш гостя? — з докором сказала Віра.

— Ой, синку, молодець, збивай, збивай, гість для нас благословенний, — сказав батько і попрямував до гостя, який щойно впав. Віра швидко підвелася й пішла за чоловіком. Чоловік та дружина підняли остовпілого туриста.

— А гдє я? — спитав чоловік, що перетворився на гостя.

— Ви у нас в гості, — з посмішкою сказала Віра і допомогла зняти ремені парашута.

— Прошу к столу! — Гурам жестом показав, мовляв, переміщаймося до столу.

— А развє нас нє казніть должни?..

— Какоє казніть, я такіє блюда пріготовіла.

Монолог четвертого пілота, Ізмайлова Земута Тумезовича

Мене запросили до столу. Зараз усе може бути. Чи варто підійматися і сідати за стіл? Ех, а якщо все це якийсь хитрий прийомчик, і там на мене чекає порятунок? Цілком можливо, тим більше, що зараз я точно знаю лише те, що мої колеги, вже добряче напідпитку, більше не думають про смерть. Наче сюди вони впали тому, що їх дійсно запросили доброзичливі грузини.

Цікаво, що має робити нормальна людина в такій ситуації? Першою чергою вона повинна задума­тись, чи прийняти запрошення. Та й вирішувати потрібно швидко, щоб не змушувати господаря очікувати. А другою? Потрібно підвестись, підійти до столу і поводитись так, неначе нічого не сталося. Що потім? Потім сценарій розвиватиметься з огляду на те, хто господар.

Знаю я цих грузинів. Доволі дивний народ. Спочатку запросять, а потім таке влаштують, що мама не горюй. Дуже дивний народ ці грузини. У них є реальні проблеми, і вони повинні їх вирішувати. А ці люди люблять лише пісні та веселощі. В той же час у них одне бажання: зробити собі приємність, образивши та побивши один одного. Але все це ще півбіди, можна сказати, для них навіть «за щастя». Адже більше, ніж вони самі, їм огидні абхази, осетинці, вірмени, азербайджанці та курди. Що тут приховувати? Євреї також їм не до душі. Хай скажуть уголос! Цим тільки дозволь — лише купку родичів та друзів залишать живими. Решту всіх повбивають. Було б по-їхньому, скільки б нашкодили вони один одному. Але визнавати цього вони не хочуть. Ось росіян люблять. Але в глибині душі нас також не люблять.

От і зараз запрошують до столу. Комусь може здатися, що я дійсно впав до друзів. Ніби я й не бомбив їхні будинки кілька хвилин тому. Але ж мені про це відверто не скажуть. Вони зачаяться, а потім, коли вип’єш їхнього вина і відчуєш себе як удома, тебе вб’ють. Хоча, мушу визнати, іншого шляху я не бачу.

Грузина не зрозуміти, радіє він чи сумує, ображається чи ні. Тому я й кажу, що вони дивний народ.

Гансхвавебулі

Гурам вказав гостю на його місце. Віра стала біля чоловіка й уважним поглядом окинула стіл.

— Коль ви билі в Грузіі до етого, значіт, ви знаєтє ещьо одін наш обичай. Что тот, кто опаздиваєт, єму полагаєтся что? — спитав Гурам.

— Штрафчік єму! Ето мєня в Кечхобі научілиі, — озвався Анатолій Георгійович. Дмитро Юрійович та Борис Іванович підтримали:

— Штраф-чік! Штраф-чік! Штраф-чік!

Гурам звелів принести гансхвавебулі. Віра заскочила до котеджу зі словами «не вбий тільки цього чоловіка».

— Пока моя жєна прінєсьот ето, расскажітє о сєбє.

— Мєня зовут Зємут Тумєзовіч Ізмайлов. Я із Татарстана, служіл в ВВС Россіі. Я ужє почті дєдушка. Я сєгодня внука жду, оні всє там у роддома, і… вот.

На стіл опустився смуток. Ситуацію розрядив ріг, що його принесла Віра. Гурам із благоговінням взяв у дружини гансхвавебулі.

— Вот ето в нашєй сємьє називаєтся «гансхвавєбулі», — він простягнув ріг Земуту Тумезовичу Ізмайлову і став наповнювати вином склянки. — Всє опоздавшіє гості должни ето випіть.