Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

прибуток вони отримують від продажу газет; книжкові томи там погано між собою пов'язані, і взагалі такі крамниці завжди здаються невдалими, проте вони такі ж вічні, як квіти. Малоймовірно, щоб хто-небудь, давніше або потім, зазнав у настільки скромному закладі бурю емоцій настільки ж потужну, як та, що її пережив я. Я перебирав ті книжки стос за стосом, хапав, одкидав, міняв — аж памороки мені забили оті солодкі випари: дух старих пергаментів.

Нарешті я знайшов оправлену в шкіряну палітурку копію Роману Долини: ледь торкнувшись її, мої руки відмовилися з нею розлучитися. Це була «двоколірна копія»: заголовки розділів орнаментовані витонченими квітами, виконаними синім та багряним чорнилом. Обкладинка тиснена квітковим узором; папір, хоч і не найвищої якості, з гарно текстурованої пресованої бавовни; оповідь спліталася у містичну казку, в якій діяли зачаровані яструби і скорботна діва, перетворена на ягничку. Схопивши свою знахідку, я наблизився до столу книготорговця — місця, яке у кожній книгарні в Олондрії, навіть у найскромнішій, було освяченим традицією центральним місцем. Цей стіл, як і багато інших подібних столів, був завалений книжками та розкиданими паперами, а за ним, у сяйві лампи, гонорувалася юна дівчина небуденної вроди. У неї була бурштинової барви шкіра племені латів, людей олондрійської Країни Вин, і буйні маси цупкого каштанового волосся, що зміїлося поміж башт, складених з книжок. Її руки, брудні й меткі, з обламаними нігтями, загорнули покупку і стиснули мої п'ятнадцять дроїв з неприхованим завзяттям. Я подякував їй, але вона не підвела очей. Натомість нетерпляче висмикнула прядку волосся, що заплуталася поміж намист-амулетів. Я вийшов в останнє світло вечора. У храмі бога Куїдви били у дзвони, а над куполом храму з'являлися перші зірки.

* * *

Якщо ви любите Бейн так, як любив його я, тоді ви маєте знати його чар, п'янку суміш зарозумілості та життєвої сили, яка чаїть в собі велике зітхання, подібне до зітхання розлюченого океану, зітхання його страхітливої прадавнини, видобуте з безодень його каміння. Маєте знати пасажі під Золотою Стіною, де просиджують старі, граючи в лондо і попиваючи чарчину тейви, цього виготовленого з інжиру безбарвного алкогольного напою очищувальної дії, який не має запаху, але має післясмак — «наче козолист жуєш». Маєте знати продавців деревини і опівнічний клус коня, впряженого у повіз із нечистотами. Маєте знати, яким осяйним буває Королівський Театр, величезний, немов замок, і освітлений до урочистих подій незгірш як храм вогню, з широкими ярусними терасами, що спускаються до каналу. Маєте, певна річ, знати білі стіни, запах сумаху, запах пилу, пахощі смаження кави, обсмажених у тісті баклажанів, «нестерпні квартали», де виникає відчуття, що когось поховали, що люди не можуть жити серед таких старовинних веж. Все це я дослідив у місяці фанлеї, «Місяці Яблук», одному з найбільш щасливих і безтурботних олондрійських місяців. У Бейні, можливо, залишилося ще трохи людей, які пам'ятають мене тодішнього: молодого аристократа-іноземця у сірому шовковому костюмі.

Мої дні починалися з прогулянки екіпажем: я їхав вологими ранковими вулицями на великі торговища прянощами. Розташовані на місці стародавніх аукціонів коней та худоби, ці великі криті торговища під склепінчастими шкіряними дахами, які мають захищати від дощу, утворюють плутаний лабіринт, що тягнеться майже до гавані. Тут, у цій тіні відкриті міхи щедро являють кожному свій вміст: темний кумин, аромат гір; сушений подрібнений червоний перець кольору залізної руди; і куркума, «атрибут весілля». Забрівши сюди, тиняєшся поміж тісних, запашних, схожих на вольєри загородок, серед щойно прибулих зі своїх країн старих чоловіків і жінок, які попивають малими ковтками чай, сидячи поруч свого краму, а їх руки повсякчас пахнуть корицею. Є й молодшого віку крамарі: люди з неспішною мовою, пани-господарі, які витирають очі мусліновими хусточками; а в одному кутку жінка, що належить до Калак — давнього бейнського народу рибалок — продає вітер з великого мосяжного дзвона. Є тут і трави, свіжі й сушені — м'ята, майоран і базилік; є фіміам у темних конусах та схожих на глину кубах; повітрям ширяться пахощі, які, здається, говорять між собою, так наче торговище наповнене несамовитими привидами. Мандрівні продавці пропонують чай та позбавлену запаху «воду життя», яка допомагає прийти до тями тим, хто піддавався прянощевому божевіллю: прецінь у прянощах є підступні речовини, інгредієнти для любовного очарування, а ще є такі, що використовуються на війні та для віроломного вбивства. Я бачив, як вони продають порошок, що зветься сараваї, «сто вогнів», яким страчують ув'язнених за державну зраду; а є ще пряність без назви, яка, будучи рознесена вітром, заражає ворогів падучою хворобою. Пропонують також подрібнену шкаралупу страусового яйця — «заманювач жінок». Здається, ніби запахи згущують повітря — так, наче у напівсутінках подмух прянощів піднімається, як дим, і клубочиться довкола облич крамарів.

Тут я сидів разом зі Стеном, торгувався, сперечався і сміявся, пересипав перець покупцям у мішки і з усе більшим нетерпінням чекав тієї пообідньої години, коли настане кінець базарного дня і я зможу вирушити сам-один у місто. Коли цей момент наставав і мої слуги зав'язували мішки й опускали двері ятки, я вставав, струшував перець з одягу і, заледве кинувши якесь слово, полишав їх — виходив разом з останніми бейнцями, змішавшись з ними і перестаючи бути крамарем-іноземцем.

Був сезон раптових дощів. Шалені літні бурі сунули з заходу, вивергали потоки на сланцеві покрівлі й білі вежі-вітряки, гойдали і гнули до самого долу тополі на вулиці Книжників і брали приступом тенти кав'ярень. Це були дощі, що змушували людей тиснутися попід стіни, ховатися під балконами або чимдуж мчати через площі; від них намокали, як хлющ, тріпотливі стрічки і яскрава упряж коней, так що розмита фарба творила акварелі на їхніх боках. Бурі полокали вулиці, й потічки брунатної води ринули вздовж водостоків у напрямку моря; бурі тарабанили дахами кав'ярень, де люди тіснилися, сміючись, серед випарів і в напівтемряві. Я любив ці зливи; вони були такого роду, що на них ніхто не нарікає, адже їм передують задушливі, гнітючі години затишшя; вони накочувалися так само, як накочуються бурі на острови, лише тривали не так довго, і часто після них одразу з'являлося сонце. Я почувався щасливим кожного разу, коли дощ заставав мене на вулиці, бо тоді я мчав у найближчу кав'ярню