Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

на лаву. – Це ж, кхе-кхе-кхе, Петрусь ото такий? – дивувався він замість вітання. – Так-так, кхе-кхе-кхе, він же лише на рік молодший від мого Дмитрика. А ця ж? – підпер він істиком гилу в пахві.

- Ярися… - трохи сором’язливо пояснила Ганна.

- А там же? – показав очима на колиску і за нею.

- Таня і Лідуня. Малій другий рочок пішов, - паленіла господиня від тих питань.

- А Гриць і Домаха хворі?

- Ледь дихають від сухот, - кинула Ганна очима на постіль.

- Сухот голодом не вилікуєш, - потер Левко руки. – Кхе-кхе-кхе. А все ж молодці ви з Карпом, - похитав гість головою. – Не тратили дарма часу на казна-що, - повів він очима по хаті. – А в дворі порається ото Тодосько? – спитав, розглядаючи хлопця через вікно.

- Він, Левку, а хто ж би?.. А ви по справі якій до нас чи так зайшли оце, спасибі вам, - не знаходила Ганна слів, щоб запитати про Карпа. – Мала вже йти до вас, почувши, що ви вернулися, та все відтягувала, бо ж бачите, яку вагу маю, - показала вона очима на пухлі ноги.

- Ми, слава Богу, ще не пухлі, кхе-кхе-кхе. Прийшов побачити вас. Одарку мою схоронили оце, царство їй небесне, а я завоював собі, як бачиш, кашлюка повні груди, то й тим тішуся, - знову закашлявся гість.

- Хай Бог милує, що ж то з вами?

- Довоювався, молодице, а тепер гризу коліна. А гризтиму й лікті, якщо отак ітиме, - говорив  він загадками.

- Чого ж воно так, Левку? – не розуміла Ганна. – Землю ж, чула, вам подушно дали.

- Що із тієї землі, молодице, коли її засіяти і засадити нічим? – скрушно похитав головою Левко. – Поорав оце з горем-бідою, - розвів він руками. – А якби й засіяв, так чи для мене уродило б? Адже ні міська Рада, ні комбід – не влада в місті. Чека будуть порядкувати, поки не знищать бандитів. Поманили нас на фронт землею, Ганно, а тепер, як ми самі себе знищили, манять нею ж додому, обеззброюючи непомітно народ. Та й у міськраді розбрат, як і в комбіді. Я на війні надивився, як кожний народ сам до себе горнеться, а наш шукає собі брата та побратима серед чужих. Ми кров проливаємо, а набрідці в тилу осуджують мене чи Карпа за георгіївського хреста, заселяють обійстя багатших, дружаться на молодицях. Ото й суди сама, - поправив він істиком гилу в пахві.

- Хто ж то вас сміє докоряти тим хрестом? – не могла збагнути Ганна.

- Таких чимало є. Заздрість і підлота їм погані душі тереблять, всякі шпики нуртують їх, а людська темність розбурхує, нацьковує, запалює та нападлючує. Дурні, як ми оце, царські хрести завойовують собі на глум, а мудрі слизняки пристосовуються під ревкомівців і чека, які звуть себе революціонерами, а діють, як жандарми, бачучи в Ленінові ідола-царя. Все повертається не на волю й добро народові, а на глум і згубу, то й посуди сама, - зітхнув Левко, віддихавшись. – Продзагони так пограбували наш край, що й опух увесь, трупів людських нікому поховати. Гірше людові живеться, ніж при цареві Миколі.

- Царя ж, чувати, з родиною постріляно? – стишилася Ганна.

- Так то воно так, а владу по його штибу поновляють оті ж жандарми-запопадники. І АРА допомагає їм збіжжям, - згадав він поміч Антанти.

- Що ж воно, Левку, і влада червоних грабує наш люд, як і білі? – допитувалася в гостя молодиця.

- Не відаю, що тобі й сказати, Ганко. Кажуть, що це помилка якась, а воно, видно, зовсім не помилка, і комуністи-самостійники праві, що з Москвою нам не треба було мати діла, бо обмане. Заплуталися і ті, й другі в отій УРСР, а тепер і людей пантеличать своїми плутнями.

- То тим, що мали хреста, по революції життя не покращиться, Левку?

- Коли й полегшиться, то ще питання, кому. Мре ж край гепсом! – закашляв Левко. – Маю певні відомості, що Карпо зустрівся по шпиталю зі своїм колишнім вахмістром із дванадцятого уланського полку, де й мені попайдило бути вершником, Миколою Криворучком, а тепер і йому, і Пилипові, що був із ним на румунському фронті, може, й у мобілізацію удасться піти. Пилип, кажуть, по актах геть нікчемний уже.

- Може, б ви якось прискорили оту демілізацію, бо ж бачите, нам із Оксаною приходить смерть. Вони там, а нам що з того, Левку? Ледве животіємо, голодні, обтіпані, пухлі, і кінця тому не видно. А на додаток чуємо докори, картання, навіть погрози від людей, - промовила вона, витираючи опинком сльози. – Тодоська он поскубли якісь босяки, як ішов від Лесі додому, око набили так, що тиждень нічого не бачив. Сусідка Явдошка, як ото вернувся Вустим із задухою, лише одно й верзе мені, що Карпо, як і вернеться, то калікою, інакше не демілізують.

- Демобілізують, адже Колчака вже розстріляно. Поманивши землею, ревкоми зліквідують червонокозацтво, що стає їм на заваді. Вернуться, молодице, живими, коли Бог їх дотепер зберіг.

- Бувало, хоч у багатіїв чи заможніших міщан щось підробиш, а тепер у кого? Навіть у комуні люди мруть від голоду! На сміх чи що назвали її “Заможне життя”? Тепер комуна вже зветься “Ленінська путь”, та й цю назву скоро поміняють. Левку, а нащо та війна по Кавказах, Молдавіях та Кримах Карпові й Пилипові, коли тут стільки банд орудує, що й не перелічити?

- На фронтах думають, що тут уже спокій, рай, а воно, бачиш, справжнє пекло. І землю, чувати, дають назовсім лише комунам, а нам – тільки поки живемо. Облуда це, як і поміч АРА, що пішла не нам, а чекістам.

- Чому ж конарми ваші згоджуються на те?

- Думаю, що й вони,