Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

у ту далеку епоху ніхто і подумати не міг, що можна буде зробити крок ще далі: далі другого народження. До третього, до четвертого... Усім здавалося, що Центр Другого Народження — поняття досить зрозуміле і вже саме по собі немислиме та жахливе, яке не одне століття буде визначальним для людства.

Хто міг подумати, що успіх якоїсь купки вчених з Інституту трансплантації мозку (досі вони практикувалися на мавпах), що цей успіх вийде за межі лікувальної медицини і незабаром змінить самі основи цивілізації, створить абсолютно новий, неможливий світ? Викличе до життя почуття і стосунки, невідомі досі людині?

Коли я думаю сьогодні про тих наших предків, теж людей, що жили до Великого Стрибка (як його сьогодні називають історики цивілізації) і вмирали у віці 70—80 років, моє серце стискається від незрозумілої туги. Люди — так, але... майже нічим не схожі, крім зовнішності і наявності деяких «людських» звичок.

— Тут ось дуже хороші зразки, сильна плечова мускулатура.

Гід — асистент хірурга — вів мене довгим проходом, допомагаючи орієнтуватися у виборі.

— Дякую, залиште мене одного, якщо можна.

— Якщо знадоблюсь, покличте.

Він дав мені в руку невелике кільце, яке вистачало легко стиснути, щоби викликати гіда.

Коли він пішов, я наблизився до вказаного корпа і помацав його плечі: вони справді були обтягнуті сильними, випнутими, як у спортсменів, м’язами. Красиві біцепси, навіть будучи розслабленими, виступали на шляху від плеча до ліктя, заставляючи мимоволі замилуватися довершеністю тілесної форми. Я вже мав атлетичну статуру, після третього, здається, народження. Але тоді у мене були сильні ноги і м’язи живота. Тоді була мода на сильну нижню частину.

Я нахилився і придивився до чоловічого єства корпа. На чималому, що звісився набік, статевому органі темніли дві великі родимки. Чи хочу я мати родимки в такому місці?

Пам’ятаю, у своє перше відвідування Центру, я, за браком досвіду, не звертав уваги на подібні дрібниці. А потім, прокинувшись після анестезії в новому тілі, з неприємним подивом виявляв у собі деталі, які мене дратували: занадто маленький зріст (у моєму природному, першому житті я був вище середнього), занадто багато волосся на грудях, закоротка (і негарна, як мені тоді здавалося) форма нігтів... Навіть ледь помітний шрам на лівій руці, на який я тоді не звернув уваги (як виявилося, корп себе поранив колись у дитинстві), мене дратував довгі роки...

Я продовжував свій шлях уздовж ліжок, придивляючись до тіл, підходячи, якщо потрібно, ближче, доторкаючись до них і мацаючи.

Перші пацієнти-люди Інституту трансплантації мозку імені Діленрема (людина, яка успішно пересадила перший мозок) були невиліковно, безнадійно хворими. Діленрем був учнем Гергойца, який вперше ясно поставив завдання: людина є не нирки, не печінка, не очі, не серце, а мозок. Значить, усе, крім мозку, є інструменти, що підлягають заміні. Їх і міняли тисячоліттями, трансплантуючи органи, які виходили з ладу: тим самим продовжуючи людині життя на двадцять, на п’ятдесят років... Історики стверджують, що одна людина, якій тричі пересаджували серце, п’ять разів нирки, чотири рази очі (і у якої до того ж три важливі кістки в скелеті були замінені штучними), що ця людина прожила близько трьохсот років. Але це був виняток, це була межа. Зазвичай життя не продовжувалось більше, ніж удвічі, тобто до 150 років.

Гергойц, який належав до так званої школи енцифалогічного ефекту, йшов зовсім іншим шляхом: зношене тіло треба не ремонтувати безперервно, перетворюючи життя людини на нескінченну серію операцій, а викидати на смітник! Повністю. Його вважали божевільним, але вже його учень Діленрем врятував таким чином першу людину, що жила фактично на штучному серці, штучному диханні і штучних нирках. Правда, вона прожила, в новому тілі, всього кілька місяців. Але вже п’ятий схожий пацієнт прожив рік. Світ ще не усвідомлював, що відбувається, вбачаючи в дослідах Діленрема суто клінічні експерименти.

Минуло ще сто років, і перші сміливці, чий мозок був здоровий, незважаючи на тіло, що зношувалося від старості, — вирушили добровільно на операційний стіл, зовсім не в якості безнадійно хворих. У ті часи людина з пересадженим мозком могла прожити вже кілька десятків років, й існувала теоретична можливість пересадити цей мозок ще раз...

Лише коли, ще через сто років, паломництво в Інститут імені Діленрема стало масовим, коли Інститут став відкривати філії по всьому світу — лише тоді світ здригнувся, передчуваючи свій кінець. Почалася шалена кампанія за заборону подібних операцій, що руйнують, як тоді писали газети, «самі поняття того, що є людина і людське життя».

Насправді: люди зіткнулися з небаченими досі психологічними та іншими проблемами. Щоби пояснити їх, краще навести власний приклад. Я ріс хворобливим і чутливим хлопчиком у благополучній родині вчителів. Особливо я був прив’язаний до матері, тихої і доброї жінки, яка ненав’язливо піклувалася про мене все своє життя. Коли їй порекомендували, після ретельного дослідження її організму (два інфаркти, цироз печінки), пересадку мозку — вона довго не думала. У ті часи шок, що незмінно супроводжував перші пересадки мозку, вже пройшов. Для людини це, звичайно, залишалося подією, і приголомшливою, але такою, що вже вкладалася в її уявлення.

Як сьогодні пам’ятаю свою стареньку добру маму (їй було вже близько вісімдесяти), як я йду з нею коридорами Центру, як прощаюся з нею біля адміністратора хірургічного відділення (на весь час підготовки до операції зустрічі заборонялися).

— Все буде добре, мій хлопчику.

Вона цілує мене в чоло,