Читати книгу - "Green Card"

– шось купити?

– А… ні, ні, не треба.

– Точно?

– Да.

– Ну, дивись. Пішли, діти.

– Я тобі треба?

– Та нє, Коля поможе. Сидіть у машині.

Таня з дітьми пішла. Дядько Сашко відкинувся на сидіння й голосніше підкрутив музику. Через відчинене вікно чути місто – бурчання авто, запахи асфальту, бензину, пилу, вуличної їжі. Хотілося вдихнути, хай останній раз, цей дух чужого, проте гарного, спокійного життя.

– Я вийду – подихаю.

– Тіки не одходь далеко – вечером тут хто хоч тиняється.

Йду парковкою – люди поспішають до авто, цуприкують теліжки, тягнуть паперові пакети, з яких визирають усілякі смаколики. А це що? Двоє високих чоловіків у військовій формі. На грудях блискучі відзнаки. Черевики виблискують так, що можна як у дзеркало дивитись. У руках якісь папірці. Наче в нас біля метро флаєри роздають. Перехожі зупиняються, слухають, дехто бере папірці. Чоловіки посміхаються, голосно розмовляють, зачіпають покупців, тицяють рекламки. Я підібрався ближче.

– Привіт, синку, бажаєш послужити батьківщині?

– Я…

– Далекі краї, хороші гроші й купа загорілих дівчат – ось що таке служба в Корпусі.

Я не встиг і кліпнути, як дядьки взяли в оборот.

– Бачу, ти міцний хлопець. Дванадцять тижнів – і станеш залізним мужиком. То як?

– Ну…

– Тримай. Прийдеш у центр й запитаєш сержанта Нешвіла – це я. Думаю, домовимось.

– Добре. Дякую.

Я стис слизький буклет і вперіщив до авто. Тані з дітьми ще не було, а дядько Сашко спокійненько посапував на сидінні.

– Нагулявся?

– Ага.

– А чо захекався?

– Душно надворі.

– Тут літом без кондішена можна згоріть.

Дядько й далі розмугикував про жару, кондиціонери, басейни, та я того не чув. Ногу пік буклет, складений удвічі й прихований на самому дні кишені. Ледве доїхав. Швиденько перекусивши того-сього, я заперся в кімнаті. І поки не виключився, розглядав блискучий флаєр з глобусом, якорем і орлом.

Глава 6

Чотири смуги, дерева на узбіччі. Авто летять суцільними потоками. Поворот, парковки з двох боків. Дядько Сашко втирає піт.

– Добре подумав?

– Цілу ніч.

– Шо я твоїм скажу?

– Нічого. Ні моїм, ні своїм.

– Брехать?

– Своїм скажете, що помогли влаштуватись у ресторан, а моїм… моїм, я сам скажу.

– Якось неправильно це все. Ти до нас приїхав, а виходить – не помогли, тільки…

– Усе нормально. Якби не ви, не ваш лист… та й узагалі… Я вам дуже вдячний за все. А це… Сам вирішив. Сам.

– Харашо. Зроблю, як хочеш. Тільки ж дивись там. Бо нам не простять.

– За це не переживайте. Не загублюсь.

– Ну, Бог тобі в поміч. Давай!

Жарко. Піт лоскоче спину. Ось тобі й «4090 Truxel RD», як зазначено в буклеті! Йду далі. Модерний двоповерховий будинок. Білий, тільки на кутах сірі вставки. Великі вікна. Збоку від входу білий щит з округлими краями, росте, ніби із землі. Зверху цифри – 4090, нижче напис – «Marines». Трохи далі, на газоні височенний тонкий ліхтар. Під ним кущ – рослина з пишним розлогим чубом. Ото й усе.

Піт затікає в очі, шкіра вкрилась мурашками. Пластикові двері. Шумить вулиця. Я підтяг наплічник і відчинив двері.

Кабінет. Чоловік з волячою шиєю роздивляється мої документи. На ньому сорочка й краватка, на рукаві нашивки – декілька ліній клинцями вниз.

– Скільки ви в Штатах?

– Трохи більше місяця.

– Як дізналися про «recruit station»?

– Біля маркета бачив двох солдат. Пропонували буклети. Я й узяв.

Дядько скривився, наче муху ковтнув.

– Пройдіть он у той кабінет. Ви маєте здати AFCT[14]. Далі продовжимо співбесіду. Або ні.

Завдання виявились зовсім неважкі. За півгодини закінчив. Ще хвилин двадцять чекав.

Той самий кабінет.

– Я сержант Паверс. З тобою можна мати справу.

– Я радий.

– Радий, сер.

– Вибачте. Радий, сер.

– Звикай. Це морська піхота, синку. Тут із шмаркатих патлатих мудаків роблять залізних мужиків.

Сержант говорив повільно, але багато слів я не до кінця розбирав, тільки здогадувався. Якісь матюки, мабуть.

– Так, сер.

– Ти добре розумієш, що я говорю?

– Так, сер. Майже.

– Добре. Ти цікавий хлопець. Закінчив університет, маєш грин-кард. Хочеш стати морським піхотинцем?

– Так, сер.

– Ти обрав правильний шлях. Ми – сім’я. Колишніх «marines»[15] не буває. Корпус допоможе реалізуватись. Ось я – служу понад двадцять років, відвоював в Іраку. Зараз навчаюсь заочно, Корпус оплачує. Якщо не закінчу, доки служу, отримаю гранти. А світу скільки побачив: пляжі Каліфорнії, Гаваї, Філіппіни. Засмаглі дівчатка з великими буферами. Плюс гарні гроші, бонуси.

– Коли мене зачислять, ну, остаточно приймуть… сер?

– Маєш на увазі рекрут-табір? Якщо остаточно вирішив, я передаю документи в MEPS[16] на базі Кемп-Пендлтон, а там, якщо все пройдеш, підпишеш контракт. Є де переночувати?

– Ні, сер.

– Тоді переночуєш у мотелі разом з іншими рекрутами, завтра відправка. Йди на вихід, там усі збираються.

– Добре, сер. Дякую.

– Щасти, синку.

Та ніч минула тяжко. Мене поселили в кімнаті з двома мексиканцями. Або пуерториканцями. Вони весь час торохтіли по-своєму й заливались пивом. Пропонували й мені, проте я лиш головою похитав. Вони скоса зирили, гикали, далі закурили. А я відвернувся до стіни, влігшись на постіль з ногами. Я нервував. Особливо як зайшли їхні земляки.

Але ніч минула. Подрімав кілька годин, та й усе. Автобус доколихав на місце. Спав усю дорогу. Дістались близько десятої ранку. І почалося…

Найбільше я боявся медогляду. Таких прискіпливих лікарів мені ще не доводилося бачити. Особливо зубний. Декількох хлопців переді мною відправили додому. Але все обійшлося. Розмова з психологом – теж без ускладнень. Останній тест – ASVAB[17]. Ми сиділи в аудиторії всі скопом. Кожному по олівцю. Ого, скільки аркушів! Тест розбитий на дев’ять розділів, і кожен потрібно виконати за певний час. Олівці шурхотять. Глибоко вдихнув. Отже, «general science – 25 questions with an 11 minute time-limit». Ну, приступимо…

Чекаю counselor[18]. Більше ніж три години суцільних запитань. Різь в очах. У просторій кімнаті купа рекрутів – черга. Минуло декілька годин. Заніміла спина й ноги. Здоровенний кондиціонер фукає свіжим повітрям, холодить лице. Моторошно. Кімната пустіє. Сюди ніхто не повертається. Долоні страшенно мокріють. Відчуваю запах поту, шкіра гидко липне.

– Denis Rush.

Дебелий військовий оглядає притихлих