Читати книгу - "Пригоди Цибуліно"

і адвоката Гороха. Він спочатку галасував, сперечався:

— Це помилка! Я — адвокат, я служу в самого синьйора Помідора! Це непорозуміння, негайно відпустіть мене!

Та кричи не кричи, а Лимончикам це все як горохом об стіну.

Солдати Лимончики стали табором у парку. Спочатку їх смішили таблички синьйора Петрушки, потім їм це набридло. Тоді вони почали ходити по квітниках, ловити [66] золотих рибок у басейні, стріляти по шибках скляної оранжереї і розважати себе іншими витівками.

Графині Черешні, заламуючи руки, бігали від одного офіцера до другого:

— Благаємо вас, синьйори, попросіть ваших солдатів поводитися пристойно! Вони спустошують наш парк!

Офіцерів це тільки дратувало.

— Нашим героям потрібні розваги після воєнних подвигів, — відповідали вони.- І ви повинні бути їм вдячними.

Графині спробували заїкнутися, що заарештувати Часника й Гороха, — це не такі вже й подвиги. На це офіцер відповів:

— Гаразд! Тоді ми заарештуємо і вас, щоб у солдатів було більше права на їхні нагороди й розваги.

Графиням залишалося тільки одне — йти скаржитися самому принцові Лимону. Принц Лимон, як то і ли-чить принцам, оселився разом зі своїми сорока Лимонами в найкращих кімнатах замку. І він безцеремонно виставив звідти синьйора Помідора, барона, герцога, Петрушку і самих графинь.

Все це найбільш налякало ненажеру-барона.

— Ось побачите, — шепотів він, — вони поїдять усі наші запаси, а ми помремо з голоду. Вони побудуть тут, поки все поїдять, а тоді підуть собі, а нас кинуть напризволяще. Ох, яке лихо! Яка катастрофа!

Принц Лимон звелів привести заарештованого кума Часника на допит. Синьйор Петрушка висякав свого носяку у величезну картату хустку і сів записувати відповіді, а синьйор Помідор сів поруч принца, щоб підказувати йому, як вести допит.

Справа в тому, що хоча принц і носив на шапці золотий дзвоник, та розумом не відзначався, до того ж був страшенний забудько. Ось і тепер, побачивши приведеного в'язня, він скрикнув:

— Ах, які чудові вуса! Присягаюся, що у всіх підлеглих мені землях не бачив я другої пари таких розкішних, таких довгих і викоханих вусів!

Слід сказати, що у тюрмі кум Часник тільки й знав, що знічев'я розчісував свої вуса. [67]

— Дякую за похвалу, ваша світлосте! — скромно і ввічливо відповів Часник.

— Так от я велю нагородити вас орденом Срібного Вуса! Гей, Лимонники!

Придворні Лимончики були тут як тут.

— Принесіть-но мені вінець ордена Срібного Вуса! Придворні принесли вінець, який мав вигляд вуса, що

обвивався круг голови. Вус той справді був срібний.

Кума Часника це зовсім спантеличило. Він був певен, що його привели на допит, а тут замість допиту його нагородили таким почесним орденом.

Він смиренно схилив голову, і принц власноручно одяг йому срібний вінець, потім обняв і розцілував у обидва вуса — у правий, потім — у лівий. На цьому принц вважав справу закінченою і вже підвівся, щоб кудись іти. Він же був забудько.

Тоді синьйор Помідор нахилився до нього і прошепотів:

— Ваша світлосте, дозвольте найпокірніше нагадати вам, що ви нагородили ганебного злочинця.

— З того часу, як я його нагородив, — гордовито заявив принц, — він уже не злочинець. І все-таки давайте почнемо допитувати його.

Звернувшись до Часника, принц Лимон спитав, чи знає він, куди втекли в'язні. Часник відповів, що не знає. Тоді його запитали, чи відомо йому, де сховано хатину кума Гарбуза. Часник знов відповів, що йому нічого невідомо.

Це розлютило синьйора Помідора:

— Ваша світлосте, він бреше! Я пропоную піддати його катуванню і катувати, поки він признається у всьому.

— Чудово, чудово! — охоче згодився принц Лимон, потираючи руки.

У нього зовсім вилетіло з голови, що кілька хвилин тому він сам нагородив Часника орденом. Тепер він страшенно зрадів, що може подивитися, як катуватимуть людину, бо в душі він був злостивий і жорстокий.

— З яких тортур будемо починати? — спитав кат, що приніс усі знаряддя свого ремесла: гострі шпигачки, сокири, списи і коробку сірників, щоб палити вогнище.

— Ану вирвіть у нього вуса! — наказав принц. [68]

Кат почав щосили смикати Часникові вуса. Але дружина кума Часника так часто розвішувала на них білизну, що вони стали дуже міцні. Кат смикав-смикав, знесилився, облився потом, а вуса не відривалися. Кум Часник — не відчував ніякого болю і тільки посміювався.

Нарешті кат настільки знесилився, що знепритомнів і звалився додолу.

Кума Часника відвели до темниці, замкнули його там та й забули про нього. Мусив бідолаха Часник живитися лише мишами, а його вуса так відросли у темряві, що закручувалися подвійними кільцями.

Після Часника настала черга допитувати синьйора Гороха. Адвокат кинувся принцові в ноги, почав їх цілувати, благати його:

— Простіть мені, ваша світлосте, я не винен!

— Погано, дуже погано, синьйоре адвокате! Коли б ви були винні, я б одразу ж вас звільнив. Але якщо ви не винні, справа обертається для вас дуже погано. Можете ви хоч сказати, куди втекли в'язні?

— Ні, ваша світлосте! — тремтячим від страху голосом відповів Горох. І справді він цього не знав.